Як будували Львів: історія 5 найдовших вулиць міста

Вулиці - кровоносні артерії міста. І історії формування цих вулиць багато чого можуть розповісти про саме місто та чому воно саме таке, яким сьогодні є. Кореспондент сайту 032.ua вирішив розповісти про 5 найдовших вулиць Львова, які всі впізнають та люблять за архітектуру і водночас ненавидять за залюдненість та затори. Кожну з цих вулиць ви, мабуть, знаєте не з чуток, або й самі неодноразово гуляли ними. 

Вулиця Городоцька (8 400 м)

Дорогою, яка на початку свого формування (друга половина XVI століття) називалася вулицею Святої Анни, вже тоді активно користувалися жителі всього краю. Це була динамічна торгівельна ланка. От тільки скільки ж назв змінила ця вулиця, перш ніж стати Городоцькою - Казимирівська, Краківська дорога, Ґрудецька, Токаржевськоґо, Вінерштрассе, Боґданівка, Чапаєва, 1 Травня. Ба більше, перш ніж власне стати Городоцькою, вулиця складалася з трьох різних окремих частин. Тільки 1964 року їх об'єднали в одну і сьогодні це найдовша магістральна вулиця міста.

Городоцька починається від самого Оперного театру, утворює рогатку з вулицею Тараса Шевченка, від неї відгалужуються всі трамваї, які ведуть до Головного залізничного вокзалу, і закінчується авторозв'язкою на Окружній, окреслюючи межі міста. Далі вона веде прямо до польського кордону - досі це один з основних виїздів туди зі Львова.

Вулиця Стрийська (7 500 м)

Стрийська

Стрийська - також магістральна вулиця міста (раніше цю частину називали Галицьким передмістям), яка відгалужується від вулиці Івана Франка, 96. Раніше, на початку вулиці, до 1823 року по лівій стороні траси можна було відвідати старе Стрийське кладовище - тут ховали бідних містян. Потім його закрили й перенесли вгору, якраз там, де Стрийська вирівнюється. І в той час, де зараз Національна академія сухопутних військ, раніше починалося поле.

Доволі швидко Стрийська починає різко підійматися та петляти, прямо між двома відомими львівськими парками - Стрийським та Парком культури (приблизно сюди колись і перенесли цвинтар). Коли вулиця нарешті заспокоюється та вирівнюється, "відштовхуючись" від Монумента Слави, зліва ще досить довго тягнеться Стрийський парк, одразу після якого - монументальна будівля Державної фіскальної служби. Львівська ТЕЦ-1 теж зовсім недалеко.

Далі вулицяЛуганська утворює зі Стрийською розв'язку, ведучи прямісінько до Сихівського району. А закінчується вулиця розв'язкою, залишаючи ліворуч стадіон Arena Lviv, а праворуч - King Cross Leopolis. І вже поза межами міста прямує на Стрий, від якого й перехопила свою назву. Бо на Стрий аж до початку ХІХ століття їхали вулицею Зеленою. Хоча є також версія, що Стрийська існувала вже у XVIII столітті і спокійно вела на Стрий, відділяючись від Зеленої.

Вулиця Тараса Шевченка (8 180 м) 

На давніх мапах Львова шлях від церкви Анни до селища Янів називався "Дорога Янівська". Як вулиця, вона почала формуватися з 1805 року, і з того часу встигла перетворитися на одну з семи найбільших магістралей Львова. Але репрезентаційною вулицею міста так і не стала, хоча, можливо, все ще попереду, - десь так само, як і безкоштовний транспорт в якомусь із "двох Львовів" Ігоря Васюника. 

Давня мапа Львова

Німці ж, впродовж окупації, колишню "Дорогу Янівську" перейменували на Вестштрассе, однак вже 1944 року вона отримала свою канонічну для сучасників назву - Тараса Шевченка.

Був ще й інший цікавий момент, коли до вулиці Янівської в 1930-их роках приєднали частину Янівської дороги (не плутати дорогу - з вулицею) за залізничним мостом. Цей відрізок назвали вулицею Радзевічівни. Але через кілька років вулиця поглину дорогу і "Янівська магістраль" остаточно стала приблизно такою, якою ми знаємо її і сьогодні.

Вулиця Тараса Шевченка

1888 року біля неї звели Янівський цвинтар і, що досить символічно, не доїжджаючи до нього, у будинку № 108, німецькі окупанти, захопивши Львів, облаштували концтабір. Довкола останнього досі витає велика кількість суперечностей щодо точної кількості жертв, знищених ідеологами нацистського режиму.

З Янівським цвинтарем також пов'язана історія Оркестру Янівського табору смерті,  відомого ще як "Танго смерті" - з музикою, а точніше, з однією конкретною мелодією, яка часто лунала в концтаборі. За легендою, адміністративна верхівка табору, щоб не нудьгувати, змушувала оркестр з ув'язнених грати музику під час страт інших бранців. І найчастіше "замовляли" популярне на той час танго, різні варіації якого можна знайти в інтернеті.

Скінчився цей “мюзикл” тим, що напередодні вторгнення у місто радянських військ, німці вишикували 40 музикантів у коло й змусили грати ту саму мелодію, яку згодом і назвали "Танго смерті". Музикантів страчували один по одному, доки останній інструмент не обірвався на випадковій ноті.

Танго смерті

В українській літературі цей сюжет у своєму романі "Танго смерті" обіграв письменник Юрій Винничук. А ще на 19-му Міжнародному кінофестивалі в Кракові Ігор Малишевський, який написав сценарій до знятої Арнальдо Фернандесом короткометражки "Вісім тактів забутої музики" про страчений оркестр і отримав за свою роботу "Бронзового дракона".

Один з наближених варіантів саме того макабричного танго, яке грали оркестранти. 

Зараз вулиця сягає аж мікрорайону Рясне (село Рясна Польська раніше), яке приєднали до Львова тільки 1987 року - сьогодні це вже вважається межею міста, а номер останнього будинку цієї довгої, довгої вулиці - 418. Прикметно, що на цій вулиці також можна знайти церквуз емблемою трикутника з оком на вході.

Церква

Вулиця Личаківська (4 400 м)

Личаківська починається за площею Митною, одразу за межами колишніх старих мурів, ніби виходячи одразу з Глинянської брами старого міста, лишаючи позаду костел Бернардинів, розділяючи вулиці Івана Франка та Винниченка.

Личаків - давня та автентична назва як вулиці, так і району, який розмістився довкола неї. Личаківський район відомий, перш за все, однойменним цвинтарем, який перетворився на державний історико-культурний музей-заповідник (тобто вхід на цвинтар, якщо у вас там ніхто не похований, - платний).

По-друге, саме в цьому районі зосередилася найбільша кількість медичних закладів Львова - медичний університет, пологовий будинок, інфекційний диспансер, патологоанатомічне бюро, ветеринарна академія і ще багато інших. Примітно, що саме тут, неподалік від кладовища, розмістили приміський морг та капличку - все поряд, щоб далеко не їхати.

Вперше назва Личаків зринає в літописах аж у 1573 році. Найімовірніше, Личаків - це перекручений Лютценгоф (двір німецьких колоністів Лютців, довкола маєтку яких і розбудовувалося село, яке згодом перетвориться на ще один повноцінний район Львова). Хоча за іншою версією, назва вулиці походить від слова "личаки" - солом'яне взуття найбідніших мешканців міста. Примітно, що давні жителі цієї місцевості не гребували називати себе личаків'янами навіть тоді, коли з села стали передмістям.

Були в історії вулиці, як і Львова, кілька темних періодів. Наприклад, впродовж німецької окупації вулиця називалася Остштрассе, тобто Східна, до 1990 року - вулиця Леніна. І вже з часів Незалежності вона таки повернула собі свою історичну назву. Були в цій історії моменти й вкрай веселі. Наприклад, славлені трамваї - душа, фішка та один з головних символів Львова - личаків'яни спершу не прийняли. Особливо яскраво свою позицію продемонстрували личаків’янки.

Коли 1907 року цим районом вперше пустили електричний трамвай, місцеві жінки закидали вагон і його бідолашного водія помідорами та тухлими яйцями - адже більша частина чоловіків цього району працювали візниками. 

Вулиця веде за край міста, на схід, це шлях на Винники, а далі - Тернопіль, Хмельницький та Вінниця - центральна Україна. її закінчення утворює перехрестя з багатьма іншими вулицями: Котика, Мучна, Яловецька, Голинського, Бахматюка та Полуднева.

Личаківська також - одна з найпроблемніших вулиць міста в плані транспорту. Тут водночас два фактори грають проти міста та водіїв автівок - її вузькість, що унеможливлює рух в разі навіть незначної аварії. А друге - її форма. Їхати Личаківською до центру - наче спускатись американськими гірками.

З іншого боку, вся вулиця - одна суцільна пам’ятка архітектури, варта окремого статусу в якомусь зі списків ЮНЕСКО.

Вулиця Зелена (8850 м)

Хоча багато хто думає, що це Городоцька, найдовшою вулицею Львова таки є Зелена. Вперше про неї згадують у 1544 році під іншою назвою -Волоський міст, "міст" до Молдови. Утворює рогатку з вулицею Івана Франка. Вже з 1792 року австрійська влада прозорливо нарікає вулицю Зеленою, але звучало це тоді як Грюненштрассе. І з 1944 року за нею остаточно закріплюється її "кольорова" назва в україномовному форматі.

Мабуть, "зеленою" її ще кількасот років назад назвали не просто так - ще з середини ХІХ століття це загалом була малолюдна околиця, в хащах якої свої палаци будувала знать, якій і належали тоді ці землі. 

Але з другої половини ХІХ століття територія починає бурхливо урбанізуватися і вже на початку ХХ століття тут, з виходом на Личаківську, проходить лінія трамваю. Район заселяють середні верстви населення: ремісники, лікарі, держслужбовці. Хоча верхня частина вулиці аж до середини ХХ століття намагалася максимально відповідати своїй назві, виглядаючи як звичайна, поросла польова дорога.

Зелена, як і Стрийська, спершу "протікає" між двома парками -Снопівським та Погулянкою, утворює кільце з Пасічною та Луганською - пряме сполучення з Сихівським районом. І також закінчується окружною розв'язкою, перед якою ще встигли розташувати Сихівське кладовище.

Нагадаємо, нещодавно редакція видання 032.ua опублікувала матеріал про історію львівських будинків, які з часом почали використовуватись для зовсім інших цілей, аніж планувалося при будівництві.