Рудольф Вайгль: творець вакцини проти висипного тифу, що врятував мільйони

У Львові відбулась уже п’ята лекція із серії “Гордість міста 2.0” від ГО “КонтрФорс”, яка стосується життя і діяльності видатних мешканців міста. Кореспондент сайту 032.ua побував на ній та занотував найцікавіше про Рудольфа Вайгля.

Хто такий Рудольф Вайгль?

Рудольф Вайгль (1883 - 1957) - доктор медицини, лікар-імунолог, творець вакцини проти епідемічного висипного тифу. Навчався у Львівському університеті, створив у місті Інститут висипного тифу та вірусології, заснував Львівську наукову школу рикетсіології. Автор близько 30 наукових праць. Врятував мільйони людей по всьому світу.

23 липня 2003 року посмертно був нагороджений медаллю “Праведник народів світу”.

У вересні цього року у світі відзначили 135-річчя від Дня народження видатного вченого.

Австрієць, що став львів’янином

Рудольф Стефан Вайгль народився у чеському місті Пршеров 2 вересня 1883 року. За національністю він був австрійцем, але коли мав 5 років, батько його загинув, тож мама (Елізабет Крьосель) вийшла заміж вдруге. Вітчимом Рудольфа став Юзеф Тройнар, який викладав у Стрийській гімназії. Тож сім’я перебралася з Моравії на Галичину, і під впливом вітчима, хлопець починає позиціонувати себе як поляк.

1903 року Вайгль закінчив гімназію у місті Стрий, де викладав його вітчим і вступив на навчання у Львівський університет, де студіював біологію і медицину. Навчався під керівництвом видатного професора Нусбаум-Гіляровича, а згодом став його асистентом і під керівництвом дослідника захистив дисертацію.

Читайте також: Казімєж Твардовський: прагматичний шляхтич, що створив Львівську філософську школу

Через десять років після закінчення гімназії, 1913 року, Вайгль отримав посаду приватного доцента зоології (паразитології), порівняльної анатомії та гістології Львівського університету, написав низку наукових праць, деякі з них збереглися в обласному архіві у рукописах. Станом на нині, частина цих робіт передрукована польською мовою та викладена в інтернет.

На початку Першої світової війни та після спеціалізації в бактеріологічній лабораторії професора Айзенберга у Відні, Рудольф Вайгль за власним проханням поїхав для боротьби з висипним тифом у табори полонених та утікачів, що розміщувались на території Чехії та Моравії, а також у Польщі, в містах Тарнуві та Перемишлі. Тут він уперше зіткнувся із висипним тифом у всій його страхітливій формі.

За статистикою, у різних країнах Європи, на той час висипним тифом хворіли мільйони людей: дехто з дослідників називає цифру в 22 мільйони, інші схиляються до 30 мільйонів заражених. Загалом у цей період від страшної хвороби померло 6 мільйонів людей.

Розквіт наукової кар’єри

Після демобілізації у 1918 році, Вайгль повернувся на посаду асистента кафедри гістології та ембріології, уже тепер медичного відділення Львівського університету.

За рік був скерований як паразитолог на посаду керівника великої лабораторії в Перемишлі для дослідження висипного тифу, де і розпочав свої фундаментальні дослідження небезпечної хвороби і її збудників. На той час у світі вже відкрили збудника висипного тифу - це були рікеції (Rickettsia prowazekii).

Рікеції є внутрішньоклітинними облігатними паразитами, які можуть жити лише в організмах членистоногих комах, переважно - вошей. Ці паразити завжди супроводжували війни, табори біженців, концентраційні табори, були там, де бідність, а де були воші, на той час був і висипний тиф.

Читайте також: Юзеф Більчевський - Архієпископ Львівський, визнаний святим

Одна воша може дати 4160 нащадків, живе 30 - 40 днів. Її личинка живе 4-5 тижнів, найсприятливіша для неї температура становить 25 - 35 градусів. Вони живляться теплою людською кров’ю через укус 2-3 рази на добу і без поживи воша може витримати не більше 5-6 днів.

У 1920 році вчений займає, на запрошення керівництва університету, посаду професора - завідувача кафедри загальної біології Львівського університету. Тут же ж, на базі цієї кафедри і був створений Інститут досліджень висипного тифу, відомий як Інститут Вайгля, яким він у Львові керував до 1944 року.

Станом на той час Рудольф Вайгль робив титанічні зусилля, і зумів розробити методику штучного зараження вошей збудниками висипного тифу; метод реакцій мікроаглютинації; виготовив вакцину проти висипного тифу та запустив її у промислове виробництво. Це дало можливість йому досліджувати не лише рікеції провазекії, а й рікеції мофаліма, збудників мексиканського та щурячого висипного тифу (рікеції моузера), гарячки скелястих гір, рікеції волинської лихоманки.

Лабораторія львівського дослідника стала світовим центром із вивчення рікеціозних захворювань. Слід зазначити, що особливу увагу Вайгль приділяв обладнанню, інструментам та приладам, багато речей проектував сам. Вченому вдалося навіть вдосконалити мікроскоп, які завжди в його лабораторії були найновішими, часто придбаними за власний кошт.

У чому полягала робота Вайгля?

Для досліджень вченому потрібні були живі воші, заражені збудниками висипного тифу. Оскільки на це годилися лише живі воші, у лабораторії працювали їхні годувальники (донори). Спершу цим займався сам Вайгль, а коли установа розрослася, довелось залучати інших людей.

Вчений розробив спеціальні “годівнички” з комірочками, куди садили вошей у великій кількості. Це устаткування потім примотували до стегна або литки і тримали, поки воша не наїсться. До слова, станом на нині, теж існує професія годувальника вошей.

Після того, як рікеції потрапляли в організм вошей, завданням лаборанта було відділики її кишківник. Це заняття проводилось під мікроскопом.

Попри те, що робота Вайгля була дуже важкою й кропіткою, його описують як хорошого керівника, який тримав атмосферу взаєморозуміння в своєму колективі. Також біолог приділяв багато уваги родині, був турботливим батьком, мав широку сферу зацікавлень, як-то: стрільба з лука, полювання.

Багато видатних світових дослідників висипного тифу побували в стінах біологічного факультету Львівського університету: до Вайгля приїхали переймати досвід, зокрема, Шарль Ніколь та Гелена Спаров, вчені з Праги, Берліну, США, Палестини та Китаю.

Читайте також: Український Індіана Джонс: Казімєж Міхаловський

Вакцина львівського імунолога знаходила все більше розповсюдження, з успіхом застосовувалась в ендемічних вогнищах Європи, Азії, Африки. Завдяки вакцині були припинені втрати серед бельгійських місіонерів у Китаї, де висипний тиф спричиняв особливо важкі смертельні захворювання. А студент, і згодом права рука Вайгля - Генріх Мосінг возив вакцину у Варшавське гетто, передавали її таємно і львів’янам у часи війни.

Маючи визнання наукового світу, Рудольф Вайгль, на запрошення Ліги націй 1937 року поїхав до Женеви, де прочитав цикл доповідей про методи боротьби з висипним тифом. А 1939 року дослідник мав доповіді у Швеції та їздив до Ефіопії, де налагоджував виробництво вакцини.

За вагомий внесок у боротьбу з висипним тифом, Рудольф Вайгль був нагороджений високими відзнаками: Орденом святого Григорія Великого від Ватикану, який особисто йому вручив Папа Римський; Орден короля Леопольда І (Короля Бельгії), Командорський Хрест (Орден відродження Польщі).

Окрім цього, львів’янин був членом низки наукових товариств: Бельгійського наукового товариства, Академії тропічних хвороб, Королівської медичної академії, Нью-Йоркської академії наук, членом Польської академії мистецтв.

Стосунки вченого із владою

Історики зазначають той факт, що будь-яка влада - австрійська, польська, німецька чи радянська - завжди поважала дослідника та його винахід, важливий для всього людства, але разом із тим, жодна влада його не любила.

Наприклад, коли радянські війська прийшли до Львова у 1939 році, тоді у місті вже працював Інститут Вайгля. До нього з візитом приїхав Хрущов, як представник влади, і запропонував переїхати для подальшої праці до Москви, заохотивши тим, що він увійде до Академії наук.

Але Вайгль не прийняв пропозицій і залишився у своєму Інституті, за що розплатився у 1940-му році. В приміщенні Інституту на сучасній вул. Зеленій створили так званий Санбакінститут (Львівський санітарно-бактеріологічний інститут). У наш час це був Інститут мікробіології і бактеріології, підпорядкований МОЗ України,який приєднали до Львівського медичного університету.

Директором Інституту призначили Сергія Миколайовича Терехова, який був лояльний до радянської влади, але зумів порозумітись із Вайглем та залишив за професором наукове керівництво установою.

Читайте також: Луція Фрей: одна з перших жінок-неврологів, родом зі Львова, - ВІДЕО

Коли у Львів прийшли німецькі війська, на той час у місті створили Інститут Берінга, який виготовляв вакцину проти висипного тифу, але у менших масштабах, ніж установа Вайгля. Німці хотіли долучити професора до роботи саме у ньому, але дослідник відмовився, висунувши свої умови. Вайгль наполіг, що сам набиратиме персонал до свого Інституту, і ці люди мають бути захищені від розстрілів та вивезення з міста, так само як і члени їх сімей. Таким чином львів’янин врятував життя тисячам представникам еліти.

Існує книжечка, де тільки перераховані прізвища цих людей - їх налічується близько 5 тисяч. Усі ці люди - професори, музиканти, композитори, художники, вчені - працювали годувальниками вошей та лаборантами під керівництвом Вайгля. Вони не лише змогли зберегти своє життя, а ще й отримували невелику зарплату за свою роботу. Серед тисяч імен варто згадати, зокрема, Стефана Банаха, Гелену Кшемінєвську, Мирослава Журавського, Збігнєва Герберта, Євгенія Ромера, Броніслава Кластера.

Одночасно, впродовж дня в Інституті Вайгля працювала тисяча людей. Він розміщався у трьох приміщеннях: сучасний біологічний факультет по вул. Грушевського, 4; на вулиці Чупринки і на вул. Зеленій, де був Санбакінститут.

Говорять, що Вайгль постачав свою вакцину у Варшавське гетто та звичайному населенню Львова, руху опору. Він не робив різниці, кого він рятуватиме, хоча це був великий ризик, бо кожна ампула була облікована.

Навесні 1944 року Вайгль, на вимогу німецької влади, змушений був залишити свій Інститут і виїхати на околиці Кракова. Там він створив свою маленьку оснащену лабораторію.

Читайте також: Якісне харчування для львівських школярів: міф чи реальність

Через рік, 1945 року, професора запросили керувати кафедрою біології Краківського, а з 1948 - Познанського університету.

Після виходу на пенсію 1951 року, Вайгль продовжив роботу в своїй скромній лабораторії. Помер вчений через шість років, 11 серпня 1957 року, і дуже раптово, коли, перебував у Закопаному. Поховали його на Раковицькому цвинтарі у Кракові, на Алеї Заслужених.

Уже в наш час, через майже 50 років після смерті, 23 липня 2003 року, у синагозі міста Вроцлава радник посольства Ізраїлю в Польщі вручив внучці вченого Крістіні медаль “Праведник народів світу”, у пам’ять про мільйони людських життів, які врятував Вайгль під час війни.

Слід зазначити, що Вайгль не лише намагався знайти панацею від висипного тифу, але й донести до сучасників ідею, що варто попереджати захворювання, шляхом введення вакцини.

Хоч ім’я Рудольфа Вайгля майже забули в наш час, існує група людей, які називають себе “вайгльовцями”. Це нащадки і родичі тих, кого в часи Другої світової війни врятував львівський професор: вони завжди його пам’ятають та безмірно вдячні за збережені життя.

Текст: Є. П., 

за матеріалами лекції канд. біол. наук, професорки, зав. кафедри мікробіології ЛНУ ім. І. Франка Світлани Гнатуш

ПОВНЕ АБО ЧАСТКОВЕ КОПІЮВАННЯ МАТЕРІАЛУ БЕЗ ПИСЬМОВОЇ ЗГОДИ РЕДАКЦІЇ ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ І ВВАЖАЄТЬСЯ ПОРУШЕННЯМ АВТОРСЬКИХ ПРАВ

Відеоверсія відкритої лекції: