Хто такі Григорій та Григір Тютюнники і які таємниці приховує будівля ліцею №28, - ФОТО, ВІДЕО

6 вересня у Львові відбулася четверта екскурсія із серії "Львівські вулиці та їх патрони" у рамках інформаційно-освітнього проекту “Краса міста” від ГО "КонтрФорс". Гіди Назарій та Юлія Лоштин показали цікавинки вулиць Кубійовича, Тютюнників і площі Василя Вишиваного, розповіли про особливості львівського функціоналізму та постаті Григорія і Григора Тютюнників. Журналістка 032.ua побувала на ексурсії та пропонує дізнатися найцікавіше.

Хто такі Григорій та Григір Тютюнники

Будинок письменників на Кубійовича, фото 032.ua

На вулиці Кубійовича у Львові досі стоїть будинок, так звана “хрущовка”, яка колись була письменницьким будинком. Споруду звели у 1961 році з ініціативи Спілки письменників. У радянський час це було досить поширеним явищем - надавати житло талановитим авторам. У цьому ж будинку отримав чотирикімнатну квартиру Григорій Тютюнник із дружиною. Втім, пожити у ній йому довелося недовго, оскільки життя у нього та його брата було не дуже щасливим.

Народився старший Тютюнник - Григорій - 23 квітня 1920 року у селі Шилівка на Полтавщині, у сім’ї Михайла та Ївги. Ще до народження дитини батьки розлучилися і Григорія виховувала мама, хоча з батьком він підтримував зв’язок. Є спогади про те, що саме Михайло Тютюнник навчив сина віршів Тараса Шевченка. Оскільки сім’я була патріотична, то його батька і дядька репресували. 1937 року Михайла Тютюнника звинуватили у антирадянській агітації за фразу “Колгосп - це ярмо”, яку він сказав односельчанам. Чоловіка арештували та відправили у табори, де він і загинув. Ця подія сильно вплинула на його дітей, зокрема молодшого сина Григора.

Як вийшло, що братів назвали однаково? Коли народився старший син, його планували назвати Георгієм. Уся сім’я дуже раділа, особливо дідусь по маминій лінії. Він зголосився піти у сільраду й зареєструвати документи на дитину, але по дорозі продовжив святкувати, тож поки дійшов, уже забув ім’я. Згадав лише, що воно подібне на Гриця, так хлопця й записали. Помилку в свідоцтві виявили аж тоді, коли Григорію було 15 років і він планував продовжити навчання після школи.

Водночас батько Григорія одружився вдруге, з 19-річною дівчиною, яка подарувала йому хлопчика. Назвати дитину, за збігом обставин, вирішили Григорієм. Коли вже стало відомо про помилку в свідоцтві старшого брата, молодший вирішив, щоб його називали Григором.

Григорій та Григір Тютюнники, фото: https://schooljournalist12.blogspot.com/

Григорій Тютюнник закінчив школу у рідному селі, продовжив навчання та 1938 року вступив до Харківського університету на літературний факультет. Та провчився там лише кілька років, оскільки під час Другої світової війни, 1941 року, пішов добровольцем на фронт у Студентський батальйон. На війні отримав поранення від німецької гранати, уламок якої застряг у тілі й довгий час ніхто не міг його витягти. Це приносило неабиякі страждання чоловікові. Тож додому він повернувся вже з інвалідністю ІІ групи. Окрім цього, під час війни Григорій Тютюнник двічі потрапляв у полон - на території України та Чехії, у зв’язку з цим радянська влада мала до нього багато питань. Також він був сином “ворога народу” (батька реабілітували аж у 1958 році), тож за ним пильно стежили. 

Після повернення з війни, письменник закінчив навчання в університеті та поїхав до Львова, де викладав українську мову та літературу. Через деякий час переїхав до Кам’янки-Бузької, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою. Пара побралася у 1949 році, але рік був не дуже щасливим через проблеми зі здоров’ям Григорія. Уламок гранати продовжив рухатися, і львівські лікарі не могли його витягнути. На спині у письменника була рана, яка не заживала, і дружина щодня робила йому перев’язки. І лише коли ситуація загострилася, Григорію порадили звернутися до Миколи Амосова у Києві. 1953 року знаменитий хірург таки витягнув уламок та подарував письменнику ще кілька років життя.

Активно писати Григорій Тютюнник почав у 1950-х роках, тоді вийшла перша його збірка “Зоряні межі” та повість “Хмарка сонця не заступить” (1957), які принесли йому популярність. Але найвагоміший його твір - роман “Вир”, першу частину якого Тютюнник видав у 1960 році. Керівництво Спілки письменників не схвалило твір, де описували реальне життя селян, а не хвалили комсомол, тож першу частину “Виру” Тютюннику довелося видавати у Києві. Допоміг йому у цьому Анатолій Дімаров. І книга одразу стала відомою.

Завдяки популярності письменника, йому з дружиною у 1961 році дали квартиру в письменницькому будинку у Львові. Втім, сім’я прожила там лише тиждень. Після переїзду Тютюнники разом із Романом Іваничуком, Володимиром Лучуком, Миколою Петренком та іншими творчими сусідами влаштували святкування. Там Григорій розповідав про великі плани на майбутнє, його вирішили висунути на Шевченківську премію. Після святкування увесь будинок розбудив крик дружини Тютюнника, яка знайшла його уже мертвим: після усі життєвих випробувань, серце письменника не витримало. Не стало Григорія Тютюнника 29 серпня 1961 року, поховали його на Личаківському цвинтарі.

Втім, після себе він залишив повністю готову другу частину роману “Вир”, яку опублікували його друзі посмертно, 1962 року. А ще за рік, 1963-го, йому посмертно присудили Шевченківську премію. Про нього також залишилося багато спогадів, зокрема у книзі Романа Іваничука “Словом і вогнем”, де його згадують як високого й суворого з вигляду чоловіка, але приємного та доброго у спілкуванні.

Григір Тютюнник був молодшим за свого брата на 11 років. Він народився 1931 року теж у Шилівці на Полтавщині. Йому було лише 6 років, коли батька арештували, за це він ненавидів режим. У подальшому він описував цей травматичний досвід у своїх творах, які часто були автобіографічними. У своїх спогадах Григір багато згадував про те, що пам’ятає лише теплу руку батька, яку той клав йому на голову, а також про стосунки з братом.

Після арешту батька, Григора відправили на проживання до дядька Филимона, який проживав у смт Щотове на Луганщині. Там малого віддали в школу в україномовний клас, який проіснував лише тиждень і його закрили нібито через малу кількість дітей. Відтак, він у подальшому навчався у російськомовному класі і перші свої твори та спогади теж писав іноземною мовою. Коли почалася війна, Григір покинув школу та повернувся до мами у рідне село, оскільки дядько не міг його утримувати. 11-річний юнак два тижні пішки йшов додому, і щоб якось прожити він старцював. Потім ці сцени він описав у повісті “Климко”, за яку у 1980 році отримав премію імені Лесі Українки.

Середню освіту молодший Тютюнник отримав у школі в Шилівці, а потім навчався у Зіньківському ремісничому училищі №7, де отримав спеціальність слюсаря 5-го розряду. Вихованцям училища щодня видавали по 700 грамів хліба, які допомогли йому з матір’ю пережити голодні повоєнні часи. Але по завершенню навчання він мав відпрацювати 3 роки на державу на тому об’єкті, куди його відправлять. Григора скерували у Харків на завод імені Малишева, де виготовляли військову техніку. Там він пропрацював деякий час, аж поки не захворів на сухоти і повернувся у Шилівку. За порушення його забрали у колонію, де він відсидів кілька місяців.

Опісля Григір Тютюнник поїхав на Донбас, де працював різноробом у колгоспі. 1951 року пішов у морфлот, служив радистом на Далекому Сході. У той же період почав налагоджувати стосунки зі старшим братом, який переконав його писати твори українською мовою. Відтак, після повернення з армії, Григір вступив у вечірню школу, де отримав атестат, а тоді - у Харківський університет на філологію. Саме там він захопився літературою. Уже випускник університету поїхав до Артемівська (нині - Бахмут), де працював вчителем української мови та літератури аж до 1963 року. У 1958 році одружився з випускницею філфаку Людмилою Василівною, родом з Полтавщини. Подружжя мало двох дітей - Михайла та Василя.

1961 року Григір Тютюнник приїжджав до Львова на похорон брата. Потім ще раз у 1962, на запрошення Ірини Вільде, у складі делегації письменників. У той період побачила світ перша його робота, прозовий твір “У сутінки” (російською), яку він потім переклав і надалі писав українською. 1966 року випустив друком першу книгу - “Зав’язь”, яка стала дуже популярною серед українських письменників, особливо молодшого покоління.

1960 - 1970 роки були для письменника дуже плідними. Тоді він активно працював у Києві та става все більш відомим. Григір Тютюнник займався і перекладами, тож радянська влада намагалася привити йому образ дитячого письменника, що його дратувало, оскільки більшість власних творів у нього була на гостросоціальні теми. Автор описував людей із реального життя, складні долі людей, особливо селян.

Через це його не любили ні представники режиму, ні керівництво спілки письменників. Дослідники відзначають, що атмосфера у літературному середовищі, а також проблеми з алкоголем, голод у юності та розкуркулення сім’ї негативно вплинули на письменника та спонукали Григора Тютюнника звести рахунки з життям. Його знайшла вдома у ніч на 6 березня 1980 року дружина зі запискою “Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть”. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. 1989 року посмертно отримав Шевченківську премію за “Твори” у двох томах.

Вулиця Тютюнників у Львові

Вулиця Тютюнників у Львові, фото 032.ua

На честь братів Тютюнників у Львові назвали 600-метрову вулицю у мальовничому кварталі, у місцевості Снопків. У архітектурі переважає забудова міжвоєнного періоду, зокрема львівський функціоналізм.

Вулицю створили у 1930-х роках і тоді вона називалася на честь одного з учасників повстання 1863 року - Юзефа Гауке-Босака. 1941 року її перейменували у Білоруську, потім повернули попередню назву. У період німецької окупації це була Лютцовґассе, на честь прусського генерала Адольфа фон Лютцова, потім їй на два роки повернули стару назву, а з 1946 по 1993 рік - це була вулиця Немировича-Данченка. Аж поки у 1993 році її назвали на честь братів Тютюнників, як вона називається дотепер. 

На Тютюнників переважає забудова у стилі львівського функціоналізму. Головний принцип цього стилю - функція визначає форму, тож декор тут дуже простий і майже непомітний. Віддалено, архітектура нагадує радянську забудову, але має деякі відмінності: ці будинки мають кутові балкони та  стрічкові вікна, які ніби проходять через увесь фасад, вхідні портали ніколи не виходять за межі “червоних ліній” та ніби “заховані” у будинку, над ними зазвичай можна помітити вікна-ілюмінатори. Більше декору зазвичай у самому під’їзді - це дерев’яні сходові клітки з латунними опорами та велика кількість мармуру. Характерними представниками цього стилю є будинки №26, №21, №8 та №6 на вулиці Тютюнників.

Три споруди на цій вулиці є пам’ятками архітектури місцевого значення - чотириповерховий житловий будинок під №8, житловий будинок №21 та будівля школи №28, що розташована на розі Тютюнників - Архипенка. На бічній вуличці також можна знайти віллу, де колись мешкав відомий український композитор Станіслав Людкевич. Із 1995 року там діє тематичний музично-меморіальний музей.

Будинок №2 на вулиці Тютюнників - зараз ліцей №28, який початково був гімназією Сестер Уршулянок. Це орден католицьких монахинь, який виник ще у 16 столітті та ставив за мету освіту й вихованні дівчат. До Львова Уршулянки прибули аж у 1908 році, коли й створили осередок. Спершу на це просили дозволу у львівського архієпископа Юзефа Більчевського, але той вагався, бо кошти були потрібні й на осередок у Івано-Франківську. Однак фінансування надали монахині з Тарнова та Кракова, які взяли обидва осередки на території сучасної України під своє крило.

Першу школу львівські уршулянки заснували у 1910 році, хоч і не збереглося даних, де саме вона була. Але джерела вказують, що на той час це була одна з найкращих гімназій для дівчат у Львові. На вулицю Тютюнників заклад перебрався у 1924 році. Перед цим тут була вілла барона Ромашкана, де провели Рільничо-промислову виставку, далі споруду викупив Францішек Зандлєр, аж поки не продав Сестрам. На той час це був лише т.зв. старий корпус школи, який архітектор Міхал Кустанович дещо переоблаштував під потреби школи.

1934 року відомий львівський аерхітектор Тадеуш Врубель збудував новий корпус для гімназії, яка на той час стала однією з найкомфортніших у Львові. Єдине, що не вдалося добудувати крило для спортзалу, хоч спорт у цьому закладі не дуже любили. Випускниця цієї школи 1932 року - пані Хвалібоговська, згадувала, що монахині не одобрювали для дівчат спортивні заняття, секції та гуртки. До того, спортивна форма була не надто зручна - блакитна сукня до колін, під яку вдягали шаровари. У наш час роль спортзалу в ліцеї виконує приміщення старої каплиці, про яку нагадує виступ вівтаря на фасаді будинку та напис всередині - Dextera Domini (Правиця Господня). 

Попри те, що гімназією керували монахині, випускниці згадують, що релігійного примусу в ній не було. Навчальний процес зосереджували на любові до своєї держави через християнську віру та культуру. Більшість уроків вели самі монахині, але залучали й викладачів з інших гімназій та Львівського університету. Зокрема, викладав тут Адам Ґерстманн, польський римо-католицький священник, доктор богослов'я, професор і ректор Львівського університету, який дозволяв ученицям гострі дискусії на тему богослів’я.

У розкладі занять вихованиць гімназі були такі предмети: польська, латинська, грецька та німецька мови, класична культура, історія, географія, природознавство, хімія, математика, філософія, гігієна, малювання, співи й музика, ручна праця, письмо і тілесні вправи. Щоденна форма складалася зі спідниці гранатового кольору в складки і такого ж плаща, білої блузки, панчіх до колін, бронзових мешків та капелюшка з витиснутою літерою “У” (уршулянки). При вході до школи монахині перевіряли довжину спідниць.

Заклад проіснував до Другої світової війни, поки до Львова не прийшла радянська окупаційна влада. Саме у той час каплицю перебудували у спортзал, і вже з 1945 року заклад діяв як звичайна школа, хоч і з поглибленим вивченням німецької мови.

У наш час на фасаді школи є меморіальні таблиці випускнику школи Івану Андрухіву, учаснику Революції Гідності та захиснику України у російсько-українській війні (був поранений у зоні бойових дій та помер у Львівському шпиталі), а також Герою України Володимиру Бойківу, який загинув від трьох кульових поранень під час подій на Майдані у лютому 2014 року.

Нагадаємо, раніше гіди Назарій та Юлія Лоштин розповідали про Памва Беринду, Садока Баронча та Гартмана Вітвера і вулиці та об’єкти, пов’язані з ними. Як відбувалася екскурсія про Григорія та Григора Тютюнників, дивіться на відео:

Читайте також: 11 найпопулярніших фонтанів Львова, - ФОТО, ВІДЕО