Хто такий Памво Беринда і які таємниці приховує вулиця Львова, названа на його честь, - ВІДЕО

У неділю, 9 серпня стартувала серія екскурсій “Львівські вулиці та їх патрони” від ГО “КонтрФорс”. Чотири екскурсії відбудуться у рамках інформаційно-освітнього проекту “Краса міста”. Цікаву інформацію відвідувачам розповідатимуть гіди Назарій та Юлія Лоштин. Кореспондентка 032.ua побувала на екскурсії та пропонує ознайомитися з постаттю Памва Беринди й фактами про вулицю, яка названа на його честь у Львові.

***

Перевальський В., Памво Беринда, дереворит

Однією з відомих постатей, що жили та творили у Львові є Памво Беринда (між 1555 та 1570 - 1632) - друкар, лексикограф, поет, православний релігійний та культурний діяч початку 17 століття. Про те, звідки точно походить Памво Беринда, історики не можуть сказати: надто мало інформації збереглося з того періоду. В основному, це те, що він сам писав у передмовах чи післямовах до книг, які видавав. Прийнято вважати, що народився він у період між 1555 - 1570 роками, і походив або з Івано-Франківщини, або з території сучасної Молдови чи Румунії.

Більшість дослідників вважають, що Беринда був все-таки русином (українцем) за походженням з містечка Єзупіль (Івано-Франківська область) або з селища Чайковичі Самбірського району Львівської області. Обидві версії ґрунтуються на тому, що в обох містечках того періоду проживали представники родини Беринд.

На підтвердження версії про українське походження лексикографа може вказувати і той факт, що більшість українських культурних та релігійних діячів 16 - початку 17 століття походили з території сучасної Галичини. Памва Беринду “видає” і мова його творів: у словнику немає румунської лексики, натомість зустрічається багато слів, характерних для Західної України: фуяра (сопілка), гачі (штани), тайстра (сумка) та ін. Окрім цього, коли Беринда у своїх поезіях описував чистоту людської душі, порівнював її з білизною овечої вовни, а вівчарство було розвинене у Карпатах.

Назарій Лоштин проводить екскурсію, фото 032.ua

Назарій Лоштин зауважує, що до Львова тоді ще Павло Беринда прибув між 1570 - 1580 роками, щоб розпочати спершу навчання, а потім і професійну діяльність. Навчався він у Львівському братстві (Успенське ставропігійне братство), яке тоді було найкращою школою на території Західної України. Саме там Беринда виявив зацікавлення до книгодрукування. Пов’язують цей інтерес із тим, що у 1580-х роках львівський єпископ Гедеон Балабан допоміг викупити Братству колишній друкарський верстат Івана Федоровича та продовжити традицію книгодрукування у Львові. Під час навчання у Львівському братстві Беринда освоїв ази цього ремесла, яким продовжив займатися до кінця життя.

У той же період Балабан помітив ентузіазм Беринди й запросив його до співпраці - впорядкування богослужбових книг того часу, які перебували у поганому стані. Єпископ заснував свою друкарню у містечку Стрятин на Івано-Франківщині, яка згодом переїхала до Крилоса. У цій друкарні Беринда займався виданням книг і став членом так званого “Балабанівського гуртка”, чиїм завданням було впорядкування богослужбових книг.

Уже в Стрятині Павло Беринда допоміг видати 1604 року “Служебник” (збірник богослужбових текстів на основні календарні свята року), а у 1606 році - “Требник” (збірник богослужбових текстів і молитов на певні таїнства). Але у 1607 році помер Гедеон Балабан і його справа занепала: друкарню закрили, а Беринді навіть не виплатили коштів за зроблену роботу. Відтак, він повертається до Львова, де продовжує свою діяльність як працівник друкарні Львівського Успенського братства.

"Лексикон" Памва Беринди

1613 року у Львові Беринда став монахом і взяв ім’я християнського святого Памво (Памва) Нітрійського. Дослідники схильні вважати, що постриг він прийняв у Онуфріївському монастирі у Львові, але ця версія непідтверджена. У братській друкарні Памво Беринда працював до 1616 року. Вона діяла на базі Онуфріївського монастиря, де проживав сам друкар, з 1608 по 1616 рік, аж поки не переїхала на “руську дільницю” в центрі міста. У цьому кварталі друкарня працювала на вулиці Ставропігійській у Мисцівській кам’яниці, яка до наших часів не збереглася.

До переїзду друкарні, Беринда встиг видати у ній ще й власну книгу поезій “На Рождество”. Історики вважають, що цією книгою він започаткував різдвяну поезію на території Західної України. Ці вірші виголошували публічно, зокрема, семеро юнаків декламували поезію перед тогочасним православним Єпископом Єремієм Тисаровським.

Після видання книги друкар покинув Львів і на запрошення архімандрита, настоятеля Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького переїхав до Києва. У сучасній столиці України Беринда продовжив професійну діяльність на обладнанні з колишньої друкарні Балабана, яку викупила лавра. 1619 року він допоміг видати “Анфологіон” (вибрані служби на усі свята року), згодом - “Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань апостола Павла” (1623) та “Бесіди Іоанна Златоуста на Дії апостолів” (1624).

Вулиця Беринди, архівне фото, lvivcenter

У 1627 році Беринда видав книгу, за якою його найбільше пам’ятають: у друкарні Києво-Печерської лаври власним коштом надрукував “Лексикон славенороський, або імен толкованіє”. Це був церковнослов’янський староукраїнський словник, другий у своєму роді після “Лексоса” Лаврентія Зизанія. Втім, на відміну від “Лексоса”, який побачив світ у Вільнюсі, словник Беринди видали на території України і він мав у кілька разів більше слів - 7000, що досить багато на той час. “Лексикон” поділявся на дві частини: власне лексикон славенороський, де автор подає переклад церковнослов’янської термінології на тогочасну розмовну мову, і тлумачний словник термінів іншомовного походження (з івриту, грецької, латини та інших мов). Беринда пояснював, як ці слова вживаються у народній мові.

У передмові до свого словника він написав: “Я буду мати від нащадків подяку”, але водночас згадував “огульників”, які не дуже сприймали видання його словника. Ким були ці недоброзичливці невідомо, але вважається, що не сприймали Беринду через сміливість перекладати релігійні тексти на мову простого люду. Попри це, словник мав шалену популярність, про що свідчать не лише пізніші перевидання, але й переписані вручну його копії. “Лексикон” був головною працею усього життя Беринди, адже роботу над ним він почав ще в Стрятинській друкарні і тривала вона близько 20 років.

Відомо, що у своїй творчості Памво Беринда кілька разів використовував тайнопис - шифрував окремі слова. Усього історики виявили три види тайнопису у книгах Беринди: перший - видозмінена кирилиця, другий - “карлючки”, власна система шифрування з використанням глаголичних літер, і третій -  класична глаголиця, яку Беринда знав ще зі Стрятина. Такими тайнописами він шифрував своє власне імя - Памво Беринда, титул - протосинкл Єрусалимський, а також у словнику - “замтус” (публічний дім). Вважається, що своє ім’я Беринда шифрував через топос скромності, оскільки був віруючим, або ж через можливі переслідування.

Свій титул протосинкла (клірик, що живе в одній камері з єпископом) він отримав у 1620 році у Києві від тогочасного єрусалимського патріарха Феофана ІІІ. Разом із тим, дослідники зазначають, що проживати разом із патріархом він не міг, адже ніколи не був у його близькому оточенні. За непідтвердженими даними, Беринда міг відвідувати Єрусалим, Афон та Скит Манявський, де навіть хотів стати монахом.

Серед таємничих сторінок біографії Памва Беринди - ймовірне одруження. Хоч про його дружину нічого не відомо, у 1616 році до Києва переїхало з Памвом Бериндою ще двоє однофамільців - Лукаш і Стефан. Дослідники вважають, що це були його син та брат, відповідно. Після переїзду до Києва, Памво Беринда пропрацював у друкарні лаври до кінця життя. Помер у 1632 році і ймовірно був похований на території монастирського комплексу.

***

На честь Памва Беринди назвали провулок у Києві та вулицю у центрі Львова. Львівська вулиця тривалий час була тупиковою і впиралася у середньовічний мур. У той час мешканці міста навіть ніяк її не називали, оскільки з цікавинок на тій ділянці була лише воскобійня (орієнтовно на місці сучасної “Віденської кав’ярні”). У такому вигляді вулиця простояла до другої половини 18 століття, поки австрійці не почали розбирати міські мури і так з’явилася вулиця Вузька. Невеличкий провулок вів до “Віденської кав’ярні”, яку збудували у 1829 році. Заклад був дуже популярним, тож і вулицю почали називати “Вузька біля “Віденської кав’ярні”.

Вулиця Беринди, 2020 рік, фото 032.ua

Із 1871 року вулиця носила назву на честь Яна Кілінського, соратника Тадеуша Костюшка. А на честь Памва Беринди її назвали аж у 1992 році. Досі це маленька вуличка, всього на 75 метрів, але вона має багато цікавинок. 

Наприклад, будинок на вулиці Беринди,1 збудували 1892 року на замовлення книгаря і видавця Владислава Губриновича. Він походив із Вільнюса та все життя планував працювати з книгами, тож вивчав відповідне ремесло у рідному місті, Ляйпцигу та Варшаві. Оскільки Губринович підтримав антиросійське повстання 1863 - 1864 років (мав отримати в Кракові зброю із Відня для повстанців), його арештували і відправили у львівську в’язницю. У приміщенні сучасного корпусу “Львівської політехніки” на вул. Князя Романа Губринович пробув шість місяців. Коли він вийшов на волю, вирішив продовжити свою справу у Львові.

Спершу чоловік стажувався у книгарні-випозичальні книг Карла Вільда на площі Ринок,2. Після цього попрацював у Парижі, а 1868 року об’єднався з Владиславом Шмідтом і заснував книгарню “Губринович і Шмідт”. Початково заклад розташувався на вулиці Театральній, 10 і користувався неабияким попитом, адже мав не лише великий книжковий фонд і склад нот, а й викупив книгарню Генріха Калленбаха. За 10 років діяльності Губринович і Шмідт відкрили філії у Ярославі, Стрию та Сокалі. Книгарні були знамениті тим, що видавали багатотомні серії.

1882 року книгарня знову розширилася, тому що її власники викупили випозичальню Карла Вільда, яка існувала у Львові з 1811 року. Оскільки фонди знову збільшилися, компанія вирішила збудувати для книгарні окремий будинок якраз на вулиці Беринди, 1. Архітектор Яновський допоміг звести цю будівлю у 1892 році. Аби додати певної особливості споруди, на фасаді встановили бюсти шістьох відомих польських поетів та письменників: Яна Кохановського, Адама Міцкевича, Зигмунта Красінського, Юліуша Словацького, Юзефа Крашевського та Адама Асника. Скульптури виготовив Петро Герасимович. Будівля одразу стала впізнаваною.

Книгарня “Губриновича і Шмідта” на вул. Театральній. Фото 1894 року

1908 року помер Владислав Шмідт і його частку бізнесу викупив один із синів Владислава Губриновича - Казимир. Відтак, і книгарня змінила назву на “Губринович і син”. Із початком Першої світової війни помер і Владислав Губринович, тож його син залишився єдиним власником та провадив книгарню до 1935 року, аж поки не продав її іншому фанату книжкової справи - Александру Кравчинському. Останній мав великий досвід у цій сфері, тож викупив усі книги та саме приміщення, але бізнес вів недовго, бо у 1939 році розпочалася Друга світова війна. Аж до 1944 року книгарня стояла пустою, а її власник працював у маленькій бібліотеці при одній із клінік медичного факультету Львівського національного університету. Усі книги у той час переховували, переважно по монастирях. Після війни, 1945 року, Кравчинського експатріювали зі Львова у Гданськ: бізнесмен взяв із собою цілий вагон книг (орієнтовно 35 000 примірників), які вдалося врятувати від конфіскації. У Польщі він відкрив антикварню, де упродовж майже 20 років продавав рідкісні книги.

З іншої сторони вулиці Беринди є ряд будинків, пов’язаних між собою. До початку 18 століття тут стояла велика Абіхтівська кам’яниця та менша біля неї. 1826 року обидві будівлі викупив познанський воєвода Юзеф Понінський і об’єднав у одну. За кілька років будівлю придбав купець Карл Гартман та перебудував під кав’ярню у 1829 році. Щоб отримати дозвіл на будівництво від міста, йому довелося спорудити ще один будинок - гауптвахту на 40 осіб, яка досі стоїть біля кав’ярні.

Після Гартмана цими кам’яницями опікувалася його дружина Климентина та донька Ірена (Рюстель). 1870 року приміщення продали родині Зіберів - Антону та Ґеновефі, які перебудували її на свій манер. Тогочасна кав’ярня почала славитися також рогаликами та ромовими тістечками власного виробництва.

Вхід до корпусу "Львівської політехніки" на вул. Беринди, 2020 рік, фото 032.ua

Сусіднє приміщення на першому поверсі здавали в оренду під магазини: продавали там чоловічий одяг, взуття, у міжвоєнний період діяла цукерня. Місто теж брало приміщення в оренду під Кредитне товариство будівельного промислу, Державний уряд працевлаштування, Міське адресне бюро. У радянський період та пізніше там діяло ремісниче училище №2 з гуртожитком для студентів, профтехучилище №58, а з 2012 року - навчальний корпус “Львівської політехніки”.

Будинок №3 на вулиці Беринди збудували вже на початку 20 століття, у 1909 році, за проєктом львівського архітектора і будівельника Міхала Уляма. Споруда у стилі пізньої сецесії була своєрідним ноу-хау, бо мала цілих 5 поверхів. Це була чиншова кам’яниця, приміщення якої здавали різним установам в оренду. Так, на першому поверсі розташувалася філія віденського банку “Уніон”, власники якої - Адольф Лілієн із сином Едвардом - замовили будівництво споруди. Це була давня сім’я банкірів, яка володіла попереднім будинком за цією адресою - триповерховим приватним банком “Сокаль і Лілієн”.

Популярним був не лише перший, але і п’ятий поверх новобудови. До 1914 року на останньому поверсі розташовувалося фотоательє “Кордиан”, а також склад фільмів Товариства Радіо Філмс у Львові. Згодом там розмістили кінопрокат компанії Paramount.

На третьому поверсі тривалий час діяла єврейська організація "Керен Каємет ле-Ісраель", а на четвертому -  Єврейський спортивний клуб “Гасмонея”. Клуб мав 12 секцій, але особливою популярністю користувалися футбольна та настільного тенісу. Єврейські організації орендували приміщення до початку Другої світової війни, і у 1939 - 1944 роках усі члени товариства загинули або у Львівському гетто, або у Янівському концтаборі. 

У післявоєнний період приміщення у будинку брали в оренду різні банківські установи, у радянський час там був популярний гастроном “Маяк”. Тепер на першому поверсі розташований ювелірний магазин та бутік дизайнерського одягу.

Будинок №3 на вул. Беринди, 2020 рік, фото 032.ua

Довідково: Назарій Лоштин - гід, кандидат історичних наук, науковий співробітник Львівської національної наукової бібліотеки України  імені Василя Стефаника. Юлія Лоштин - гід, перекладачка, співробітниця найстарішої книгозбірні України Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка. Дизайн до афіші подій створила Віка Проць. Відеозапис екскурсії:

Наступна екскурсія у рамках проєкту “Львівські вулиці та їх патрони” відбудеться у неділю, 16 серпня. Відвідувачі зможуть дізнатися більше про галицького релігійного діяча, історика, фольклориста і ченця-домініканця Садока Баронча. Читайте також матеріали з лекторію "Гордість міста" за посиланням.

Матеріал підготовлено на основі екскурсії Назарія та Юлії Лоштин