Пісні міжвоєнного Львова: як формували українську естрадну музику, - ВІДЕО

У рамках лекторію “Гордість міста” 4.0 від ГО “КонтрФорс” львівська музикознавиця, викладачка теоретичних дисциплін Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Роксолана Гавалюк розповіла про відомого українського композитора Богдана Весоловського та його учнів і сучасників. У період міжвоєнного двадцятиліття у Львові була сформована культура аристократичних розваг (міські бали, фестини, карнавали), важливою складовою яких була багатонаціональна танцювально-пісенна сфера. 

У той час в українській громаді Галичини виникла власна естрадна музика, яскравими представниками якої донині є Богдан Весоловський, Володимир Балтарович, Ярослав Барнич, Степан Гумінілович, Євген Козак, Анатоль Кос-Анатольський та інші. Кореспондент сайту 032.ua побував на лекції Роксолани Гавалюк і традиційно занотував для своїх читачів основну інформацію про музику Львова минулого століття. В кінці тексту ви також можете знайти відеозапис (пряму трансляцію) з події та одну з пісень того часу у виконанні нашого сучасника - Ореста Цимбала.

***

Коли в сучасному суспільстві говорять про історію української естради, зазвичай згадують саме Богдана Весоловського, якого львів’яни можуть знати завдяки книзі Ігоря Осташа “Бонді” чи завдяки проведення міжнародного фестивалю ретро-естрадної пісні його імені. Але слід розуміти, що процес виникнення української фахової естради пов’язаний з багатьма талановитими людьми, які жили у той самий час, що і Весоловський.

У першій половині ХХ столітті в Галичині та у Львові, зокрема, популярними були нічні заклади культури, так звані “нахтлокалі”, при яких музиканти давали численні, різножанрові розважальні номери - естрадні рев’ю, де не останнє місце займала саме пісня. Любов’ю львів’ян користувалися й мистецькі кабаре, що діяли при казино і театральні виступи, які посприяли формуванню жанрів: радоспів, водевіль, оперета, зінгшпіль (або “гра”, як його називали галичани), які обов’язково супроводжувались музичними номерами і окремі пісні з яких ставали хітами та звучали зі сцени навіть без постановок. Діяли українські театри, які спеціалізувалися суто на естрадних рев’ю - це “Студія Цвіркун”, “Заграва”, “Богема”, “Золотий усміх”, яким керував Кос-Анатольський; мандрівні трупи Богдана Сарамаги, Йозефа і Яреми Стапників, Карабіневича, Комаровського, Медковічелло та інші.

Серед іншого, популярним було аранжування естрадних пісень для чоловічих квартетів без супроводу, які називали ревелєрсами, оскільки традиція ця прийшла з Америки, із естрадних виступів американського родинного колективу братів Ревелєрс. Часто вони виступали без акомпанементу, іноді - під фортепіано, гітару, скрипку, контрабас, ударні чи акордеон.

У міжвоєнне двадцятиліття для українців була важливою національна ідентичність, що проявлялося і в культурі: музиканти зі Львова усіма силами намагалися створити продукцію, конкурентну тогочасній польськомовній естраді. До розуміння, що потрібно боротися за молодь через культуру прийшли численні українські молодіжно-спортивні, патріотичні, руханкові товариства, серед яких: “Пласт”, “Рух”, “Сокіл”, “Січ” та інші, які виконували руханкові вправи під український музичний супровід. Окрім того, молодь часто збиралася на забави, тож і там старалися подавати якісну українську естрадну музику.

У цьому контексті важливо згадати Василя Дзуля, який був книговодом центрального осередку гімнастично-пожежного товариства “Луг”, членом правління, вихователем у цьому товаристві та адміністратором їхньої гімнастичної зали, що була розташована на вул. Коперника, 5 (другий поверх над сучасним магазином “Трембіта”). Василь Дзуль також був диригентом хору й керівником оркестру при “Лугу”, де практикувалися у музичній та композиторській майстерності такі відомі згодом постаті, як:  Леонід Яблонський (майбутній засновник “Ябцьо-джазу”), брати Іван і Петро Костюки, знаменитий педагог і скрипаль Володимир Панасюк, скрипаль Володимир Цісик, батько Квітки Цісик, учасниця жіночого вокального ансамблю “Богема” Люба Суботівна, а також Марина Левицька, Роза Смеречанська і багато інших українських музикантів.

Якщо ж говорити про тих авторів, які створювали та виконували найпопулярніші естрадні українські твори, то слід згадати Богдана Весоловського, Володимира Балтаровича, Ярослава Барнича, Степана Гумініловича, Євгена Козака, Анатоля Кос-Анатольського, Василя Безкоровайного, Василя Адаманіва, Осипа Курочко, Нестора Нижанківського. Їхня діяльність відрізнялася високим професіоналізмом і доброю музичною освітою, підкріпленою практичною підготовкою.

Так,  Володимир Балтарович, поряд із медичною кваліфікацією (основний фах - лікар), мав прекрасну підготовку у Вищому музичному інституті у Львові (зараз - Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка), де вивчав гру на фортепіано у Василя Барвінського та гру на скрипці в Йосипа Москвичева. Він також студіював вокал та до початку Другої світової війни організовував музичне життя у Львові. 

Він та його колеги були прекрасними виконавцями-практиками. До прикладу, Євген Козак у 1928 році став організатором та учасником чоловічого вокального квартету “Ревелєрси Євгена”. Колектив виступав перед показами фільмів у кінотеатрах. Раніше це була дуже популярна форма поєднання сеансів у кіно, а для музикантів - непоганий спосіб підзаробити, демонструючи рев’ю. До складу гурту, крім Євгена Козака, входили ще троє музикантів, серед яких і брат Романа Шухевича - Юрій.

У Львові “Ревелєрси Євгена” виступали у кінотеатрах “Аполло”, “Колізей”, “Стильовий”. Молодий музикант у цьому квартеті виконував партію другого тенора, а для колективу створював обробки стрілецьких пісень, фольклорні обробки і оригінальні композиції для молоді в актуальних для того часу танцювальних ритмах - тоді танцювали слоуфокс, швидкий фокстрот, чарльстон, танго, румба, Віденський вальс і вальс бостон. Серед найвідоміших композицій, авторства Євгена Козака - “Львівський вальс”, “Стрийський парк”, фокстрот “Львів’янки”, “Ірка в небезпеці”.

Автор безсмертної “Гуцулки Ксені” Ярослав Барнич народився в сім’ї директора школи на Снятинщині, і змалку виявляв музичні здібності. Навчався грі на скрипці у Йозефа Шнабеля, співав у хорі, організував камерний оркестр зі своїх товаришів і пробував акомпанувати. У 13-річному віці його запросили диригувати в Печеніжині в постановці “Наталки-Полтавки”. На початку Першої світової війни 17-річний Барнич добровільно вступив до лав УСС. Спершу  перебував на Закарпатті, потім - в Чехії і на Галичині. 1915 року завершив навчання у гімназії, але не забув про музичну освіту і разом із січовим стрільцем Михайлом Гайворонським створив струнно-смичковий оркестр УСС. Через рік Барничеві запропонували посаду музичного керівника театру “Руська бесіда”, для якого він почав створювати композиції і диригувати невеликим театральним оркестром у виставах з музичними номерами. Продовжив вчитися: штудіював диригування і гру на скрипці , гармонію й теорію у Вищому музичному інституті. 

1924 року став музичним керівником Українського театру товариства “Бесіда” і паралельно записався на філософський факультет Львівського університету, а далі поїхав до Берліна, щоб удосконалити диригентську майстерність. Після завершення студій, з 1927 року працює у Самборі в жіночій учительській семінарії, де викладає музику, також керує “Самбірським Бояном” і засновує в тому ж місті філію Вищого музичного інституту. З 1932 року зосередився на створенні музики легкого жанру, що також пов’язують із періодом закоханості в священичу доньку Ксенію Клиновську, яка була на 19 років молодшою за нього. Завдяки своїй музі, Барнич створив легендарну пісню-танго “Гуцулка Ксеня”, а через 6 років - оперету з такою ж назвою і став творцем української модерної оперети.

У часи німецької окупації (1941 - 1944 роки) Ярослав Барнич обіймав посаду диригента Львівської опери, а під час постановки його другої оперети, в основу якої було покладено чимало стрілецьких пісень, гестапівці заарештували 29 людей і 28 з них розстріляли, вижив лише Барнич. З приходом совєтів до Львова, композитор-патріот змушений був емігрувати спочатку до Німеччини, потім до США, де жив і працював у Філадельфії. Там у 1961 році він підготував хор із 300 співаків та 80 оркестрантів до виступу на відкритті пам’ятника, завдяки чому Барничеві присвоїли звання почесного громадянина міста. У 1966 році українська діаспора США також  вручила професорові Золоту батуту - одну з найвагоміших нагород.

Вагомою і незаслужено недооціненою постаттю у сфері української естради є Степан Гумінілович. Композитор походив із сім’ї педагогів з міцними музичними традиціями і вирішив її продовжити. Навчався в класі скрипки Романа Рубінгера у Коломийській філії Вищого музичного інституту, але вмів грати на багатьох музичних інструментах; організував і очолив гімназійний хор, диригував хором “Просвіта” в Топорівцях, а також займався футболом і тенісом. Деякий час вчителював у гімназії в Балицях та паралельно навчався у Львові, в Інституті імені Лисенка. 

У Львові Гумінілович долучився до “Ябцьо-джазу”, як пестливо називали гурт львів’яни, оскільки музикантський шпіцнаме засновника - Леоніда Яблонського був “Ябцьо”. Цей колектив був серед української громади у Львові одним із найпопулярніших та найулюбленіших, тож часто виступав з власними естрадними українськими програмами, які складали серйозну конкуренцію польським та європейським взірцям. До його складу входили: скрипаль Степан Гумінілович, акордеоніст Богдан Весоловський, піаніст Анатоль Кос-Анатольський, співачка Рена Яросевич, майбутня зірка польської естради Ірена Андерс.

Коли колектив розпався, скрипаль вступив у ОУН, брав участь у підпільній боротьбі у Львові й Коломиї, за що був ув’язнений гестапо. Після звільнення, Гумінілович зголосився добровольцем у дивізію “Галичина”, брав участь у військових діях в Словаччині, Словенії та Австрії аж до 1945 року, коли дивізія потрапила у табір для військовополонених. У полоні Гумінілович створив хор “Бурлаки” - добре вишколений колектив з 50 чоловік, які виконували понад 150 пісень з пам’яті. Концерти відбувалися в таборах для військовополонених, а після війни - у таборах для переміщених осіб у Австрії та Німеччині. 

Окрім цього, у таборі для військовополонених музикант організував футбольну дружину, проводив внутрішні та зовнішні змагання. Згодом - викладав шведську руханку в Зальцбургу в Українській гімназії, а в Аргентині та Чилі заробляв тяжкою фізичною працею, різьбив гуцульські шкатулки, а після роботи грав на скрипці на радіо і в нічному кабаре циганську музику. В Буенос-Айресі зустрівся з Леонідом Яблонським, який теж емігрував у ті краї й записав із ним здійснив кілька солоспівів. 1957 року, на заклики колишніх дивізійників, його сім’я переїхала у Торонто, де він влаштовував естрадні дійства після роботи та розпочав випуск серії з понад 100 платівок.

Ще один видатний учасник “Ябцьо-джазу” - Анатоль Кос, який мав сценічний псевдонім Анатоль Кос-Анатольський. Він був блискучим випускником Вищого музичного інституту по класу фортепіано, учасником численних естрадних формацій, організатором багатьох постановок-рев’ю, керівником театру “Золотий усміх”. До раннього періоду його творчості належать вокально-популярні композиції у різних жанрах: Віденський вальс, бостон, полька, танго, фокстрот. Кос-Анатольский, як правило, асоціюється з композицією “Ой, ти дівчино, з горіха зерня”, але є у нього й інші хіти: “Коли заснули сині гори”, “Карпатське танго”, “Зоряна ніч”, “Магнолія”, “Незабутній вальс”, аранжування стрілецьких пісень. Анатоль Кос-Анатольський, окрім музичної освіти, здобув також фах юриста у Львівському університеті, був головою Львівської спілки композиторів, створив ряд балетів, концерт для арфи з оркестром, хорові обробки.

З капелою “Ябця” також співпрацювала донька священика, пластунка, випускниця Вищого музичного інституту, естрадна співачка Ірена Яросевич, яка після еміграції була знана світові як Рената Андерс та стала іконою польської естради. Велике кохання юності поєднувало її з Богданом Весоловським, чиї пісні завжди були обширно представлені в її репертуарі - це “Я знов тобі”, “Усіх зірок усього світу”, “Високе чисте небо” та інші. Ці пісні залишалися у репертуарі Ірени Яросевич упродовж життя. У 60-річному віці співачка ще раз записала пісню “Я знов тобі”, у якій добре відчувається, що старе кохання не минуло.

Богдан Весоловський також мав непросту долю, але залишив після себе велику спадщину. Народився він у Відні, куди його сім’я емігрувала, рятуючись від російської окупації, а через 3 роки повернулася назад у рідний Стрий. У 5-річному віці Весоловський став членом знаменитого українського національного “Балету Василя Авраменка”, долучився до “Пласту”; згодом - навчався у Стрийській філії Вищого музичного інституту у класах Барвінського, Колесси, Людкевича. Закінчив і юридичний факультет Львівського університету. Для капели Леоніда Яблонського створив величезну кількість композицій на власні слова: “Прийде ще час”, “Ти і твої карі очі”, “Усміх”, “Чи винен я”, “Спи, моя кохана” - загалом більше 150 творів. 

Коли у 1938 році утворилась Карпатська Україна, музикант вирушив туди на допомогу молодій державі, але з втратою незалежності, змушений був перебратись із Хусту до Відня, де навчається у Консульській академії. Паралельно, Весоловський став членом Українського студентського товариства “Січ” і з 1940 року - його керівником. На той час музика часто була для нього єдиним способом заробити гроші: Богдан Весоловський грав на акордеоні в клубі, був редактором українського музичного видавництва Бориса Тищенка. 1945 року опинився в таборі для переміщених осіб у Ліндсі, а потім - у Гамбургу. В лютому 1949 року завдяки рятувальній службі ООН емігрував із сім’єю до Канади, де музикант працював керівником української секції місцевої філії радіокомпанії BBC. Ця робота дозволила зафіксували велику частину пісенної спадщини Весоловського.

Зазначимо, що  Богдан Весоловський, Ірена Яросевич, Анатоль Кос-Анатольський, Ярослав Барнич, Степан Гумінілович та їхні сучасники були професіоналами та патріотами, які створювали непересічні зразки української естради і тим самим сприяли зміцненню національної ідентичності в складні часи формування нашої держави.

Відеозапис лекції наживо:

Виступ Ореста Цимбала:

Повне або часткове копіювання, передрук матеріалу без письмової згоди редакції забороняється та вважається порушенням авторських прав