"Бо фотографія – невичерпна": ніжні й тендітні львів’яни та львів’янки на світлинах Лізи Власенко

Фотографія з’явилась близько 150 років назад і з того часу міцно увійшла в повсякденну культуру. Тепер складно уявити бодай один день, щоб не подивитися на фото чи щоб самому щось не сфотографувати.

І хоча з фотографією мають справу всі, є люди, які займаються цим самовіддано та постійно, вкладаючи не тільки душу, а й професійні ресурси. З львівською фотографинею Лізою Власенко, чиї ніжні портрети давно стали впізнаваними в мережі, саме про це ми й поговорили.

Ліза Власенко

Ліза Власенко
Facebook / 500px

Розкажи, як ти почала знімати?

Знімати почала в підлітковому віці, коли вдома з’явився маленький цифровий фотоапарат. Я народилася в селі в Запорізькій області, в нас не було гуртків творчого спрямування, тому фотографування стало для мене чимось новим і захопливим. 

Я знімала все підряд: мертвих мух на підвіконні, заходи сонця, качок, які купаються в калюжах, тріщини в стінах. Обожнювала фотографувати своїх подруг. Ми збиралися разом, шукали дивний одяг для створення образів. Тоді фотографія була забавою, мені було весело і цікаво. Одного разу я зробила зйомку перед Івана Купала, хоча в нашому селі цей день не святкують. Запросила подруг, взяла в сільському клубі костюми, фотографувала дівчат біля річки, коли пастухи випасали корів.

А потім про цю зйомку написали в районній газеті. Не сказати, що відчувала гордість за себе, але таким чином я маленькими кроками йшла до теперішньої мене. Пам’ятаю, як вдома ввечері моя родина сідала перед телевізором, підключала фотоапарат до нього і ми переглядали купу моїх безтолкових фото, наче фільм. Батьки дуже хвалили мене, мотивували, подарували на День народження перший дзеркальний фотоапарат, на який я довгий час знімала. Тобто на початку з фотографією в мене все було легко і безтурботно. А потім стався Львів. 

"Стався Львів" - що ти маєш на увазі? 

У 2012 році я переїхала до Львова вивчати перекладознавство і планувала стати перекладачкою німецької мови. Нове місто, жодних знайомих, ніякої підтримки. Перші декілька років мені було неймовірно важко адаптуватися, в мене були харчові розлади, я ходила до психологів. З фотографування перемикнулася більше на участь в зйомках як модель. В цей час мені вдалося безкоштовно відвідати майстер-класи та воркшопи інших фотографів, “влитися” в тусовку львівських фотографів.

Але тоді в мене був ослаблений організм, апатія та незацікавленість у фото, тому я майже не фотографувала і ніяк не розвилася. Сильний вплив на моє "фотобачення" мав колишній хлопець, який працює фотографом вже багато років. Він відкрив мені різних відомих майстрів, пояснював, чим відрізняється хороше фото від поганого, вчив різним технікам ретуші. Я мало запам’ятовувала, бо думала, що мені треба ставати хорошою перекладачкою, а не фотографинею. 

Але щось, здається, "пішло не так" з перекладами, якщо ми зараз говоримо про фотографію?

З такою думкою я пішла працювати в офіс і фотографувала лише, коли мала вільний час, тобто вкрай рідко. Треба було заробляти гроші, а хіба фотографією заробиш? Так я тоді думала. До речі, фінансова нестабільність – це найбільша трудність фотографа-фрілансера. Проте після певного часу вагань, самоаналізу і пошуку себе я остаточно вирішила змінити життя і прийняла найважливіше рішення – вибрала фотографію справою свого життя.

Це як історія про коханого, якого шукаєш в далеких краях, а той, хто тобі по-справжньому потрібен, завжди ходить поруч з тобою, але ти його не помічаєш. 

Фотографія була зі мною і в щасливі, і скрутні моменти. Я ніколи не очікувала від неї гори грошей чи визнання. І якщо знову порівняти це заняття з коханою людиною, то я наче постійно відкриваю в ньому щось нове, незвичне і хочу продовжувати це робити.

Бо фотографія – невичерпна. Знову ж таки, все залежить від фотографа. Якщо він зупиняється на певному етапі свого розвитку і не хоче йти далі, йому так комфортно, то є ймовірність, що він розчарується в фотографії. Я ще не спробувала дуже багато речей в цій сфері, в мене ще є внутрішні бар’єри, які фотографія допомагає долати. 

А як ти зрозуміла, що і як фотографувати?

Я – інтроверт і в мене мало друзів, хоча під час зйомок мені дійсно цікаво знайомитися з людьми, яких фотографую. Звісно, я знімаю в усіх жанрах, мені ж треба заробляти гроші (жартую). Замислювалася про те, чи має бути портретний фотограф професіоналом в інших жанрах і відповіла собі, що оскільки це його робота, він повинен виконати її якісно, але якщо він не вклав свою душу в ту роботу – нічого страшного.

Я не обмежую себе портретами, знімаю і ню, і репортажі, і весілля, і пейзажі. Головне, щоб зміст фото не суперечив моїм моральним та естетичним цінностям.

На твоїх фото дуже багато людей – чому? Як ти їх підбираєш? Як відбувається комунікація? Ти казала якось, що люди, яких ти фотографуєш, схожі на себе. Що кожну зйомку пропускаєш крізь себе. Розкажи про ці особливості.

Нещодавно в уяві виникла картинка, де фотограф і модель пов’язані пуповиною. Так би я описала свій процес фотографування. Коли люди замовляють фотосесію, то найчастіше думають, що це просто пару годин поверхневої комунікації з фотографом і все. 

Але насправді зйомка – це обмін енергією. Інколи треба зустрітися з моделлю наживо, поспілкуватися, послухати історію її життя. Я прошу своїх моделей лягти на брудну підлогу, землю, або навіть в калюжу, обмальовую фарбою, обливаю водою. І я надзвичайно захоплююся, коли бачу, як модель "горить" процесом.

Такі зйомки дуже надихають і мотивують працювати далі. Якщо у мене з людиною абсолютно різні погляди на світ та красу, я відмовляюся знімати. Проте є зйомки, під час яких я намагаюся абстрагуватися, сприймаю їх як свою роботу, яку при будь-яких умов треба зробити якісно. Але не повіриш, після таких зйомок в мене дуже болить голова.

Чи є хтось, хто впливав на твоє становлення як фотографині? Можливо, це не тільки фотографи, а й режисери чи музиканти, письменники?

Довгий час я фотографувала бездумно, не розуміла, навіщо роблю кадр, навіщо одягаю модель в певний одяг. Взагалі, чим більше в житті ти стаєш усвідомленим, тим більше змінюється твоя творчість. Якщо раніше я надихалася роботами інших фотографів, то зараз просто займаюся саморозвитком і творенням такого життя, якого хочу. Я люблю психологію, цікавлюся психосоматикою, не їм м’ясо і вірю в якусь надземну силу.

Моє внутрішнє наповнення безпосередньо впливає на мої фотографії.

Музика для мене – окремий вид натхнення. Може бути так, що пісня породжує в мені цілий сюжет для зйомки, або так, що під час обробки серії фото, я слухаю цілий вечір одну композицію, бо саме вона “оживляє” ті фото і перетворює їх на фільм. З найулюбленішого – німецький виконавець електронної музики Christian Löffler та англійська група Daughter. 

Щодо книжок, то, мабуть, кожен фотограф має прочитати збірку нарисів Сьюзен Зонтаг “Про фотографію”. В основному вона писала про документальну фотографію, але також про популярність фотографії, її сильний вплив на суспільство. Власне після цієї книги я зрозуміла, що несу відповідальність за контент, який демонструю публіці, і що фотограф може стати революціонером, оскільки нав'язує своє бачення краси й змінюючи погляди глядачів. 

Чим для тебе є фотографія, об'єктив? Чи можна уявити, що ти не фотографуєш - і все ок?

Я до сих пір люблю фотографувати від слова “люблю”. Ніколи до кінця не знаєш, за що і для чого ти щось чи когось любиш. В мене є мрії щодо свого життя, і фотографія в них посідає одне з головних місць. Рада, що зараз до моєї професії ставляться набагато серйозніше, ніж раніше. Але навіть якщо раптом зникне інтернет, медіа, а разом з ними потреба людства у фотографії, я продовжу знімати.

У багатьох моїх моделей були комплекси щодо своєї зовнішності, страх перед камерою. Оскільки людина вірить лише в думку про себе, яку вона сама створила (найчастіше невірну), психологи придумали практику, суть якої полягає в тому, що декілька близьких людей чи знайомих мають описати тебе повністю, твої хороші і погані сторони.

А ти слухаєш і дивуєшся. "Що я справді така, як ти кажеш? І навіть така?". Починаєш розуміти, що люди бачать тебе зовсім іншою (найчастіше кращою, ніж ти думаєш). Так і мені хочеться показати людям, що вони хороші, цікаві й мають внутрішню красу.

"Сед лав сторі"

Взагалі серія "Сед лав сторі" ("Сумна історія про любов") мала би бути про мене, але вона про кожного з нас. Я хотіла показати, що в стосунках є не тільки радісні моменти, але і багато печалі, сумнівів і непорозумінь.

Я не знаю, що трапилося між дівчиною та хлопцем на фото, але видно, що вони близькі, їм сумно, вони хочуть обійняти один одного, але щось стіною стоїть між ними.

Удень вони займаються повсякденними речима, щоб заповнити мовчання і порожнечу. Вночі змінюється колір їхніх образів від теплого взаєморозуміння до червоної пристрасті, від синої холодності до чорного непромальованого майбутнього.

Я не знаю, що трапилося з дівчиною та хлопцем далі, чи вони розійшлися, чи помирилися. Я знаю, що багато хто з глядачів знайшов в цих фото себе і зрозумів, що це нормально - сумувати і любити одночасно).

Нагадаємо, що у листопаді 2019 року найкращим фото Львівщини на конкурсі від Вікіпедії визнали світлину фотографа Михайла Ременюка. Редакція 032.ua пропонує переглянути підбірку інших його робіт, які лише підтверджують результати конкурсу.