Необхідна корекція

Як би нам не хотілося і не мріялося про нашу Перемогу найближчим часом, війна вже набрала ознаки ресурсно-позиційної і має всі жахливі шанси продовжуватися невизначено довгий термін.

Сподівання на те, що країни-партнери відправлять свої збройні сили на допомогу Україні, безпідставні. За окремими винятками на зразок країн Балтії та Польщі, переважній більшості «є що втрачати». До того ж, якщо бути знову ж таки відвертими, боєздатність переважної більшості підрозділів країн НАТО не йде ні у яке порівняння з українськими Захисниками. Дев’ять з половиною років російської агресії загартували наші підрозділи та надали їм справжній бойовий досвід, якого у НАТО не має по визначенню, пише політолог Юрій Федоренко у своєму блозі на Цензор.нет.

Безумовно, матеріально-технічне забезпечення та можливості військ наших партнерів набагато вищі, ніж армії путінських злочинців, але… Не все вирішують новітні технології. Без сумнівів, якби натівські підрозділи стали пліч о пліч з Захисниками України, росія б не витримала, та такий розвиток подій більше схожий на сценарій фантастичного фільму, настільки він далекий від реалій.

Дипломатичне «врегулювання» конфлікту (навіть, якщо до такого розвитку подій будуть підстави) не повернуть Україні усіх захоплених ворогом територій. Та й на «мир» це не буде схоже. Постійне очікування нового, більш підготовленого та потужного вторгнення з боку агресора (а те, що воно буде обов’язково, практично ні у кого не викликає сумнівів) не дасть можливості для України ні для розвитку, ні для самого повноцінного життя. Так, наша армія стане потужнішою та більш оснащеною. Але це не змінить загальну перспективу для українців, адже і агресор не «стоятиме на місці» під час такого «миру».

Сподівання на те, що «прості росіяни повстануть проти тирана-диктатора» чи на те, що «росія розпадеться на дрібні (за порівнянням з сучасною псевдоімперією) країни, які оберуть мирний демократичний шлях розвитку», поки що відверто себе не справджують. Незважаючи на поодинокі пікети чи, навіть, «московський марш музикантів», російське суспільство абсолютно не готове до будь-яких змін, вважаючи, що «зрозуміле багно краще незрозумілого нового».

Але шанс на такі зміни російського суспільства все ж таки є і його потрібно використовувати. Внутрішні зміни російського устрою є найкращою можливістю для наближення Перемоги.

Чи не найголовнішим чинником «єдності» російського народу на підтримку путіна (як би нам не хотілося, але більш ніж 50 відсотків росіян підтримують дії злочинця) є навіяна десятиліттями активної пропаганди тотожність понять «путін – росія». Патріотизм було успішно підмінено справжнім «ідолопоклонством», до формування якого причетна не лише офіційна пропаганда, а й РПЦ. Друга заповідь з десяти, які були дані Мойсею самим Богом – то не для російської псевдоцеркви. Росіянам справді важко зрозуміти, що поразка путіна та його банди кремлівських злочинців – це не кінець росії. Це – початок нового етапу, який може принести їм такі омріяні тихі і спокійні «підмосковні вечори» і ніяким чином не вплине на їхні «берізки». Вони були, є, і будуть і без путіна!

Чи не так же сильно, як і зміна влади (така життєво необхідна самим росіянам!) їх лякає можливий розвал країни. Імперське навіювання навіть саму думку про таку можливість примушує сприймати як особисту загрозу. Логіка не працює. Те, що сам факт злочинної «сво» лише прискорює таку можливість і що створення окремих регіональних чи корпоративних збройних формувань врешті решт зумовить збройні внутрішні конфлікти за території та ресурси, простим росіянам з імперськими навіяними амбіціями абсолютно не очевидний.

Першочерговим завданням української пропаганди та пропаганди країн-партнерів (у тому випадку, якщо вони справді хочуть якнайшвидше знищити загрозу путінського режиму) повинні були б стати меседжі, які б розвіювали міфи, закарбовані пропагандою у свідомості простих росіян. Той же страх репарацій після української перемоги зараз підштовхує їх (росіян) до підтримки війни та «перемоги за будь яку ціну». Потрібно дати розуміння того факту, що життя у країні, яка знаходиться під найбільшими за всю історію сучасного людства міжнародними економічними санкціями, набагато страшніша від будь-яких репарацій. Невже російські жінки готові «забезпечити» своїм дітям майбутнє північно корейського ґатунку? А це єдина перспектива росіян, навіть у випадку неможливої за фактом перемоги над Україною.

«Проста росія» не розуміє того, що відбувається в країні. Не може і, поки що, не хоче. Для більшості населення напад на Україну був «помилкою», але програш у війні, який обов’язково приведе до знищення путінскього режиму і самого диктатора – для них справжня «катастрофа».

Divide et impera, розподіляй та володарюй. Саме за такою тезою ми повинні вести наступ на інформаційному фронті. Лише відділивши «путіна» від «росії», як «кукіль від пшениці», ми зможемо допомогти російській нації прокинутися від страшного кремлівського забуття і зрозуміти, що зашморг на шиї диктатора – то є не «кінець всьому», а лише початок. Початок довгого шляху перетворення схибленої волею путіна нації на реальну спільноту людей.