Приборкати рак. Шість історій львів'янок, які пройшли через онкологію

"У вас рак". Ця фраза для багатьох звучить як вирок, бо онкологію досі часто ототожнюють із смертю. Але рак лікується і життя після нього існує. Так, торік у Львові створили громадську організацію "ЖИТИ ЗАРАЗ" для підтримки онкоодужуючих. Саме про учасниць цієї спільноти ми і розповімо.

Сайт 032.ua зібрав історії львів’янок, які пройшли через рак, щоб підтримати онкопацієнтів, а також мотивувати цінувати кожну мить життя тих, хто не знає, що таке ця страшна хвороба. Бо бути здоровим – це вже велике щастя...

Надія Клочник

Надія Клочник, Фото: з особистого архіву

Моя розповідь буде про кардинальну зміну професії. До хвороби я мала прекрасну роботу та чудове життя: cім’я, підтримка, кар’єра. Понад 15 років успішно працювала у фінансовій сфері і займала керівні посади. Онкологія, яка у 2016 році увірвалась в моє життя, внесла свої корективи, на які я не завжди могла впливати.

Я захворіла у 33 роки і моя донечка, ще була зовсім маленька. В якийсь момент багато що втратило для мене сенс. Треба було себе якось рятувати... Так я познайомилась з психотерапевтом Людмилою Філімонюк, яка першою у Львові почала працювати з жінками в діагнозі. Тоді я побачила, як психотерапія допомагає людині, це дало мені шанс повернутись до повноцінного життя. Психологія не лікує онкологію, але вона робить якість життя кращою. Тому я почала глибше вивчати і розбиратися у цих питаннях, а потім вирішила здобувати другу вищу освіту і перепрофілюватися, щоб мати можливість допомагати людям, які теж захворіли. Зараз я є онкопсихологом і це надзвичайно цінна частина мого життя.

Своє лікування я закінчила у січні 2018 року. Слово "одужати" в онкології я не використовую, тому що це хронічна хвороба і вона залишає слід на все життя, постійно доводиться проходити обстеження. Це як одужати від СНІДу чи гепатиту... Тому мені більше імпонує фраза "завершила лікування". Дуже сподіваюся, що ремісія буде пожиттєвою і рецидиву не станеться...

Після лікування всі живуть з надією, що ця хвороба не повернеться… Розповідати про те, мовляв, я вилікувалася – це як обманювати себе. Адже ні один лікар не дає жодних гарантій в онкології... Я також не хочу давати своїм клієнтам невиправдані надії. Але завжди наголошую, що будь-які стани є тимчасові, що може бути по-різному і якість життя можна покращувати на будь-яких етапах проходження діагнозу. 

За цей період я усвідомила дуже важливі для себе речі, однією з них є – прохання про допомогу. Якщо потрапив у важку життєву ситуацію, не мовчи про це. Звертайся по допомогу до друзів, родичів, спеціалістів. Проблема розділена з іншою людиною – ділить її на двоє. Пам’ятай, що ти не один!

Оксана Цебрівська

До 2018 року я собі щасливо жила, дизайнувала і навіть не вникала в сферу онкології. По роботі доводилося створювати багато поліграфічних матеріалів про рак. Навіть пам’ятаю першу розроблену мною листівку: вона була про те, що кожній 8-ій жінці діагностують рак грудної залози. Я знала і бачила, що люди хворіють на рак, співчувала їм, могла перерахувати якусь посильну суму на лікування. Однак якось ніколи не думала, що таке може трапитися і зі мною. Може… Рак не обирає стать, вік, професію, успішний ти чи ні, багатий чи бідний.

У лютому 2018 року я отримала завдання розробити серію буклетів про комплексне обстеження чоловіків, жінок та дітей. І якось в один момент сама задумалася, коли востаннє робила УЗД грудних залоз. Пригадала, що це було 4 роки тому і вирішила записатися на огляд.

Добре пам’ятаю той теплий квітневий день, коли мені зателефонував мій лікар-мамолог. Він сказав, що має для мене дві новини: одну – погану, а другу – добру. "У вас злоякісна пухлина", – сказав він. Між нами запала мовчанка. Я йшла шумною вулицею, зупинилася і на якусь хвилину мені здалося, що машини, які мчали на шаленій швидкості, люди, які бігли, всі вони зупинилися зі мною. Тишу порушила фраза: "Але є добра новина. У вас найкраща пухлина за усіма показниками і вона дуже маленька. Якщо ви швидко почнете лікування, то це дасть змогу одужати у 95%. Потрібно зробити операцію і пройти подальші етапи лікування". Спочатку я зраділа, бо не так все й погано. Але потім гірко розплакалася. Крізь сльози дивилася, як гарно цвіте абрикос, і розуміла, що так хочу жити і квітнути…

Того дня мій чоловік плакав, як ніколи в житті. Він не хотів мене втратити… Далі була розмова з мамою, друзями. Всі в один голос казали: "Це лікується, ти будеш здорова, не переживай, ми всі з тобою".

На щастя, мене успішно прооперували. І сьогодні я третій рік у ремісії. Бути здоровим – це щастя. За це щастя я не перестаю дякувати людям, які мені допомогли пройти той відрізок життя.

Марія Беконіна

Не слід ототожнювати себе із діагнозом. Хвороба – це той момент, коли можна дуже чесно зазирнути всередину себе і, можливо, здійснити правдивий і чесний діалог із собою, відповівши на питання: "Чи хочу я жити? Чому? Чи хочу бути щасливою? Я готова взяти відповідальність за своє життя? І що слід для цього робити?".

Коли мені озвучили діагноз, це було для мене наче вирок: оповило відчуття, що це вже все – мені прийшов капець і білі тапки гарантовані. Я відчувала суцільний безвихідний страх, мене неначе огортала непроглядна темрява до болю і втрати свідомості. Я жаліла себе… Я ж іще така молода, ще так багато чого могла б зробити, скільки мрій реалізувати, скільки бажань і "хотілок" я так і не впустила у своє життя.

Мене "увімкнув" мамин спокійний і дуже виважений тон: "Доню, лікування призначили, іди лікуйся, готуйся до того, що буде нелегко, але ти сильна і все пройдеш". Для мене ці слова прозвучи, немов голос згори.

Спрага до життя вирішує все! 4 блоки хіміотерапії і 15 курсів опромінення… У найважчі періоди мені допомагав отой власний внутрішній "копняк": жити хочеш? То вставай і йди зроби те і те…

Лікування тривало 7 місяців. А тоді результат обстеження показав, що все чисто. Сьогодні я вже можу спокійно вимовляти слово "рак" і навіть розповідати про це. Для мене це – перемога!

Цей діагноз став свого роду великим благословенням, він немов червоною лампочкою вказав на те, що я йду не своєю дорогою. Я почала діяти за покликом свого серця. Упродовж останніх років перед хворобою я працювала на досить престижній роботі – очолювала напрямок готельного бізнесу в одній львівській компанії. А тепер втілила свою мрію і займаюсь мікровишивкою: виготовляю прикраси ручної роботи, вишиті дрібним хрестиком під замовлення. Також я викладаю йогатерапію для онкоодужуючих, освоюю маркетинг. І хтозна, які ще горизонти з’являться, хтозна до яких нових доріг я відкрита…

Олена Романенко

Моя історія розпочалась 4 роки тому, коли я дізналася про діагноз. Я захворіла на ГРВІ і через довге лікування та можливість ускладнень зробила флюорографію. Результати показали, що легені чисті, але варто звернутись за консультацією в онкологічну лікарню на Гашека. Пам’ятаю, як сиділа у довжелезній черзі і чомусь була якоюсь спокійною. Лікар, в якого я консультувалась, теж заспокоював та повторював, щоб ми не хвилювались, можливо, тут нічого критичного. Наступного дня отримала електронного листа, де був опис та підозра на лімфому.

Це було для мене сильним шоком. Коли людина дізнається про свій діагноз, це прирівнюється до травми, яку отримують під час бойових дій. І страх смерті в цей момент просто зашкалював. Згодом з’явились думки, що ще якось рано мені йти на той світ. Повне замороження почуттів і лише одна ціль – вилікуватись…

Мені пощастило, бо діагностували лайт-версію лімфоми Ходжкіна. Далі був курс лікування хіміотерапією. Психологічно я відчувала себе добре, старалась про це не думати, роботу не кидала, таким чином не була відірвана від соціального життя. Думаю, це допомогло мені триматись "на плаву". Щоправда, після самої хімії брала вихідні, бо відчувала себе надто ослабленою.

Якимось дивним чином вдалося не втратити волосся повністю. Збирала його у невеличкий хвостик, бо розпустити не було що. Охоплював жах, коли щоразу доводилося піднімати з підлоги волосся, що сипалось після кожної наступної хімії все більше і більше. Лякало відчуття, що ще трішки і я точно полисію. Замовила перуку, якою, дякуючи Богу, так і не скористалась.

У той час я дуже хворіла подорожами і в голові були думки: "Невже я так мало побачу? Скільки планів було, скільки подорожей… Я мушу побачити світ". Пам’ятаю, коли знайомилась з лікаркою і обговорювали організаційні питання та процес хіміотерапії, я сказала їй: "В мене є квитки на концерт "Coldpplay" в Парижі, тому мені треба якось так спланувати лікування, щоб в ці дати я була вільна". Треба було бачити її вираз обличчя: те, що вона була в шоці, це нічого не сказати.

До поїздки я пройшла чотиримісячне лікування. ПЕТ-КТ (позитронна-емісійна комп'ютерна томографія) показала, що я здорова. І ми з подругами вирушили у подорож. Це була особлива поїздка, я дивилася на світ вже по-іншому. Настільки кайфувала та насолоджувалась враженнями від побаченого, що була на сьомому небі від щастя і з тої радості залишила валізу в аеропорту імені Шарля де Голля у Франції…

Прийшло розуміння, що просто жити – це вже неймовірне щастя, а якщо ще є можливість подорожувати, то це просто "анбелівебел". Так після лікування я відвідала ще 8 країн.

Ще до діагнозу я думала здобувати другу освіту і вивчитися на психолога, однак ніяк не могла наважитись, а з часом і взагалі забула про це. Та після онкології якимось дивним чином вперше потрапила до психолога і була в захваті від процесу. Далі дізналась, що буде набір на навчання в Київський гештальт університет на гештальт-терапевта і, не задумуючись, погодилась. Зараз навчаюсь на другому ступені, пройшла величезний шлях власної терапії та внутрішніх трансформацій і тепер сама активно практикую та допомагаю іншим знайти себе та свою цілісніть. Раніше я ніби проживала чуже життя, часто змінювала роботи і шукала себе. Та саме зараз я є автором власного життя, відчуваю себе на своєму місці, а також внутрішню легкість та свободу.

Тут хочеться згадати слова відомого американського психотерапевта Ірвіна Ялома: "Ми дуже добре засвоїли один урок – життя не можна відкласти, його потрібно проживати зараз, а не чекати вихідних, відпустки, часу, коли діти закінчать коледж або коли вийдеш на пенсію. Скільки разів я чув сумні вигуки: "Як шкода, що мені довелося дочекатися, коли рак заволодіє моїм тілом, щоб навчитися жити". Мені вони дуже відгукуються, бо саме рак змінив моє ставлення до життя.

Тому я не перестану наголошувати, що життя після онкології існує, а мрії здійснюються. Просто є розуміння, що ми живемо лише раз і треба сповна насолоджуватись ним тут і зараз, а не відкладати на потім…

Ірина Нестор-Подолець

Дуже часто ми вважаємо, що життя вічне, що ми ще все встигнемо. Але це не так... Моя онкоісторія розпочалася з болю у руці. Спершу мені здавалося, що там нічого серйозного, що я просто застудила м’яз. Йшов час, а нічого не допомагало. Я вирішила звернутися до хірурга і він поцікавився, чи мене не турбує щось у грудях. При огляді молочних залоз він і справді знайшов маленьку горошинку і порадив проконсультуватися у мамолога. Після обстеження поставили діагноз – фіброма, відтак була потреба в оперативному втручанні. Через два тижні мене прооперували. Я чекала на вердикт лікаря: мали бути результати експрес-аналізу на онкологію. Не піднімаючи погляд, лікарка мені повідомила: "У вас рак".

Майже відразу вирішила, що так просто не здамся. Я переночувала з цією новиною і на наступний день встала готова до бою. Ще одна операція, хімії... "Добре, – казала я сама собі, – я все витримаю"... Мені забрали багато лімфовузлів і видалили частину грудей. Ось тоді вже стало дуже важко: боліла спина і рука була майже нерухомою…

Після хіміотерапії я вперше дізналася, що волосся може боліти. Спитаєте: "Як це?". Я не могла покласти голову на подушку, а волосся вилазило цілими клаптями, повипадали брови та вії. Три ночі я спала сидячи, а потім попросила чоловіка постригти мене налисо. Щоб підтримати мене, мої чоловік і три сини також побрили наголо голови. Хлопці прибрали з дому всі дзеркала, щоб я не бачила себе такою…

Зараз мені 46 років і вже три роки я перебуваю в ремісії. Чесно кажучи, я не розумію фрази "Я поборола рак". Ще ніхто не переміг рак, його можна хіба що приборкати і навчитися з ним жити. Тому я щодня дякую Богу за прожитий день і надіюся, що таких днів буде ще дуже-дуже багато.

Я живу нині повноцінним життям, просто не впускаю рак в своє життя. Виховую дітей, подорожую, самовдосконалююсь, люблю і дякую Богу за подарований шанс! А ще дуже ціную дівчат із "ЖИТИ ЗАРАЗ". Справжніх, щирих, просто своїх...

Тетяна Ключковська

Я захворіла раптово в жовтні 2005 року, діагноз – карцинома тимуса. Мені було 32 роки і минув тільки рік, як я вийшла заміж. Певна річ виникали питання: "Чому я? За що?". Відповіді я не знаходила.

Довелося вчитися жити заново, жити з тим, що було зі мною. Я навчилась цінувати кожну хвилину, яку я прожила. Перестала звертати увагу на дрібниці і старалась радіти кожному дню: промінчикам сонця, крапелькам дощу, квіточкам… Щодня я ходила до церкви і молилась. Мій стан покращився і здавалось, що все гаразд. Я почала будувати нові плани. Але…

Минуло 8 років і новий діагноз приголомшив мене повністю – папілярний рак щитоподібної залози. Знову операції і лікування… Наслідки цих двох онкозахворювань звичайно є, але я мрію, живу і борюсь далі… Часом думаю, я все ж таки залишилась жити, а це означає я ще потрібна тут, на землі.

Мій чоловік і моя родина пройшли через всі ці випробування разом зі мною. Доля внесла деякі корективи в моє оточення: хтось залишився зі мною поряд, хтось зовсім відійшов у сторону. Зав’язались нові знайомства та нові друзі. Зараз я маю однодумців, яких так довго шукала. Виявилось, що нас є так багато… Разом з дівчатами в 2017 році створили спільноту для онкоодужуючих, а у 2020 році зареєстрували громадську організацію "ЖИТИ ЗАРАЗ", яку плануємо розвивати і метою якої є соціальна, психологічна та інформаційна підтримка онкоодужуючих. Я безмежно вдячна всім тим, хто був і хто є зі мною зараз. Життя продовжується…

Читайте також: Як почувається перший вакцинований від COVID у Львові: інтерв'ю з директором інфекційної лікарні