“П’ятдесятниця” Першого театру: як забуті пам’ятки можуть врятувати державу, якщо держава врятує їх, - РЕЦЕНЗІЯ

У суботу, 19 вересня, у селі Демня на Львівщині показали виставу Першого театру. Pentecost (у перекладі - Пʼятдесятниця, або ж Зелені свята) розповідає про події у забутій балканській церкві. А цього разу її символічно продемонстрували у закинутому костелі початку ХХ століття, щоб привернути увагу до проблеми збереження культурних пам’яток в Україні.

Як передає журналістка 032.ua, ще у 2018 році команда львівських театралів здобула перемогу на конкурсі від Британської ради та ґрант на проведення вистави. Торік низка глядачів змогла переглянути її у Першому театрі на вулиці Гнатюка у Львові. А вже цього року команда влаштувала виїзний показ, щоб спільно з проєктом Івони Лобан “Під зорею Пінзеля” привернути увагу до сакральних споруд Львівської області, які перебувають в аварійному стані. Зокрема, йдеться про костел Усіх Святих у Годовиці, датований 18 століттям, та костел Матері Божої у Демні, споруджений 1913 роком. 

Спершу Pentecost мали провести у Годовиці, але через карантинні обмеження подію перенесли в Демню, що дозволило відкрити світові ще одну забуту пам’ятку й унікальне село з історією. Демня - батьківщина братів-скульпторів Євгена, Михайла та Степана Дзиндр; територія, де похований театрофіл граф Скарбек; місце каменотесів-самоучок. Дехто називає її музеєм скульптур просто неба, і у тому є сенс. Тож місце проведення вистави символічне, так само як і “П’ятдесятниця” Першого театру. Вистава Лариси Діденко базується на п’єсі британського драматурга Девіда Едгара, який по-своєму “побачив” трагічні події 1990-х у Югославії. Хоча у самому творі та виставі прив’язки до конкретного місця немає, ситуація є універсальною та може стосуватися будь-якого куточка світу.

Найперше, що бачить глядач на сцені - залишки сакральної споруди, де знайшли унікальну фреску, що може змінити сприйняття історії. Саме тут відбуваються події твору. У Демні декорації особливо вдало переплелися із реальними стінами закинутого костелу, що дало змогу подвійно заглибитися в атмосферу вистави. Разом із тим, самі лише декорації голосно вказують на проблему байдужості й занепаду культурної спадщини у сучасному світі.

Фото 032.ua

Така доля насамперед спіткала постколоніальні країни, яким не пощастило стати на певний час частиною комуністичної імперії - нещадної машини, яка силувалася знищити будь-який індивідуальний (національний) прояв та зрівняти усіх і все, а також стерти історію, яка була до “нєрушимого”. У Pentecost’і бачимо ряд “совкових” персонажів, які уособлюють стереотипи - це умовні бабусі, які ностальгують за ковбасою по 2,20 і вождем; та люди у сірому, що належать до організації, яка й сама займається руйнуванням пам’яток.

У радянський час реальні пам’ятки зазнавали неабиякого плюндрування. Вважалося за щастя, коли унікальні фрески просто замалювали, а храм перетворили на склад чи спортзал, як у випадку з костелом у Демні. У гірших випадках їх просто руйнували. Про це згадують і персонажі вистави, які відзначають, що так поводилися завойовники у різні епохи, і саме тому важливо вберегти спадщину. Наприклад, “Міністр культури” говорить: якщо ми хочемо істотних змін, то до влади повинні прийти варвари, які руйнують, бо не знають історії.

Але варто згадати Максима Рильського, який по-філософськи сказав: “Хто не пам’ятає свого минулого, той не вартий свого майбутнього”. Адже ті, хто забули, ким були, стають лише масовкою на фоні борців за владу. У цьому контексті  Pentecost висміює показушність різних релігійних конфесій, їхнє протистояння та боротьбу за “першість” перед богами, на фоні зруйнованої сакральної споруди. Як певний фанатичний культ показані тут і радикальні організації, які займаються жахливими речами та є пішаками чинної влади, але звинувачують у всіх гріхах інших людей. Дуже життєво, чи не так?

Окремої уваги вартує сатира на бюрократів та державну владу у виставі. Персонаж “Міністра культури” зображений як двоголовий товстий чинуша, який абсолютно не розбирається в культурі, але має цілу рать підлабузників та купається в славі й хабарях. Він як представник держави не зацікавлений у збереженні пам’яток, а дбає лише про те, як заробити побільше грошей, нехай навіть доведеться знищити унікальну фреску. Тут культура постає перед глядачами у формі метафоричного храму, опорних стін для будь-якої держави, хоч і дуже тонких. Якщо знищити цю стіну, то впаде і весь державний конструкт. І навпаки, якщо зміцнити її, підсилити кращим розумінням своїх “коренів”, можна позбутися комплексу меншовартості, стати більш значущими в контексті історії та, як каже одна із героїнь вистави, “більш європейськими”.

Перший театр акцентує і на спрощенні розуміння культурних цінностей у сучасному світі, зведенні їх до кітчу або ж і тотальної байдужості: якщо людина не знає і не хоче знати про унікальний храм та фрески в ньому, то вона може дозволити собі займатися будь-чим у колись сакральному місці, і навіть не задумається про це. Яскравий приклад з реального життя - поводження мешканців і гостей Львова на “Просторі синагог”, який задумувався як місце пам’яті, а перетворився на смітник.

Pentecost показує не лише саму проблему знищення культурної спадщини, але й причину, що до цього призводить, - відсутність комунікації між людьми. Якби тих, хто бачать справжню цінність об’єкта мистецтва, почули ті, хто розпоряджається його долею, можна було б уникнути багатьох неприємних ситуацій. Якби люди з одними переконаннями трохи поступилися і вислухали групу людей з іншими переконаннями, можна було би прийти до спільного рішення.

Дуже потужною ілюстрацією до цього твердження стала сцена у храмі з біженцями, яка стосується питання еміграції мешканців різних країн у “центр світу” - Європейський Союз. Тут і українець на заробітках, і мешканці Східної Європи та Близького Сходу, які тікають від жахів війни, і потерпілі від релігійних та інших режимів - кожен персонаж має свою історію і кожен із них “стукає” у вічно зачинені двері європейського “раю”. 

Уся вистава просочена сакральними елементами, але найбільше вони помітні у сценах з біженцями. Якщо згадати про назву “П’ятдесятниця”, то глядач помітить схожість з описаним “сходженням Святого Духа на апостолів”, “язиками полум’я” та “розмовами різними мовами”. Трапеза біженців чимось нагадує Святу Вечерю, коли усі сидять за довгим столом і спілкуються, і навіть мовне різноманіття не стає на заваді. І саме до біженців з’являється священник, майже як Святий Дух або ж сам Ісус, та приносить “благі вісті”.

Ця вистава Першого театру є гостросоціальною політичною драмою, універсальним твором, що стоїть поза часом. У ній є сатира на недолугу владу, чітко розставлені акценти на суспільних проблемах, які потребують вирішення, та навіть запропоновані шляхи до розв’язання усіх питань. “Минуле не можна стерти”, - каже героїня Pentecost’у, - “тому що протягом 40 років тут не було нормально, і нам варто про це пам’ятати”. Тим самим вона спонукає до дії відповідального глядача і насамперед громадянина - вкласти багато праці, об’єднатися заради спільної мети - укріплення тієї самої “опорної стіни” метафоричного храму-держави.

Нагадаємо, цього року Мінкульт заявив про намір виділити кошти на реставрацію пам’яток архітектури України, серед них - і костел у Годовиці. У Тростянецькій ОТГ тим часом шукають кошти на порятунок усипальниці графа Скарбека та костелу Матері Божої, де хочуть зробити мистецький центр та організувати Фестиваль забутих п’єс.

Читайте також: Хто такий Гартман Вітвер і де у Львові можна побачити його роботи, - ВІДЕО, ФОТО