Як дискримінують всередині ЛГБТ-ком'юніті: історія трансчоловіка зі Львова

Альг - чоловік 27 років. Приємний, поставлений голос, чітка вимова. На голові - довгий хвіст та водночас - короткий "їжак". Як розповів сам Альг, спершу не одразу зрозуміло, чи він хлопець-підліток, чи дівчина. Люди часто не можуть розібратися. Сам Альг - трансгендер і ідентифікує себе як чоловік, хоча при народженні його стать позначили як жіночу.

032.ua продовжує серію матеріалів під назвою "Замовчувані" про львів’ян чи групи людей, про яких в українському соціумі воліють мовчати, ігнорувати їх, не помічати, зневажати чи взагалі - заперечувати їхнє існування чи право на нього. З Альгом ми поговорили про те, як його сприймали у Львові, Харкові та Києві з його трансгендерною ідентичністю; про самоусвідомлення самого себе в тілі іншої статі та про всі нюанси транспереходу в Україні.

Як до тебе правильно звертатися?

Правильно звертатися Альг, він, у чоловічому роді. Повне ім’я, яким я користуюся і хотів би, щоб так мене називали - Хальгерд, хоча скорочувати його можна як завгодно. Окрім Герди (сміється - ред.).

Чому Хальгерд?

Є два походження цього мого імені. Перше - доволі смішне. Цим іменем я раніше підписувався на "торентах". І я це ім’я випадково неправильно написав, бо читав його німецькою фонетикою, якою тоді багато займався, а не англійською. От і вийшло Альг. І оскільки в мене тоді була криза особистості, я не знав, як себе називати, а зі своїм власним іменем було складно, я вирішив - а чом би й ні? Потім воно якось "відросло" і мій партнер того часу зауважив, що це дуже схоже на скорочену форму Хальгерд. Друге походження - від скандинавської руни Альгіз, я її на плечі ношу у вигляді татуювання. От і вирішив залишити.

Як ти відносишся до трансгендерності?

Зараз я не на гормонотерапії, проте досить немало знаю про це. Хоча про це варто зі спеціалістами говорити. На ЛГБТ-ком’юніті я виходив через київську організацію "Інсайт". І коли я приїхав до Львова, долучився вже до львівського середовища.

Якщо не помиляюсь, тебе при народженні ідентифікували як дівчину. А де ти народився?

Народився я в Харкові. До 5 років там жив, потім ми з батьками переїхали до Києва. І в принципі, мені ще більш-менш пощастило щодо тіла.

Я можу в ньому жити, не роздумуючи весь час про самогубство.

Перші усвідомлення почалися в "пубертат", коли тіло почало змінюватися: ти починаєш розуміти, що щось з тобою коїться, і тебе це не влаштовує. Крім того, ще й люди довкола почали реагувати на мене якось...нервово.

Нервово?

Вони почали бачити мене як "когось", а я з цим "кимось" не бачу нічого спільного. Ще в дитинстві у мене було повно ідей, які я не знаю, куди правильно віднести: до питань трансгендерності чи до питань фемінізму. Як мінімум, скільки всього дозволялося дівчаткам, і скільки всього дозволялося хлопчикам. Наприклад, те, що хлопчикам дозволялося задирати спіднички дівчаткам, і оце все. І ти замислюєшся - WTF? Що не так із цим суспільством?

До певного часу, в мене було ще досить цікаве коло спілкування. У Києві мені міняли школу, і в першій моїм колом спілкування були більше хлопці, ніж дівчата, до того ж це були хлопці, яких не дуже приймали в чоловічому середовищі. Як і мене не дуже приймали в жіночому. І був у цій компанії умовний "хороший єврейський хлопчик", до якого люди ставилися трохи так собі. Я, власне, теж із єврейської родини. І нічого тематичного в нас в родині ніколи не було, однак нещодавно виявилось, що є потужне єврейське коріння. Мої батьки наразі взагалі переїхали в Ізраїль.

Але це так, ліричний відступ. Хлопця не приймали зокрема через "недостатню гендерну експресію", тобто він був недостатньо "мужнім", "як баба". Тоді це було більше питання соціальне, і ти вже розумієш, що щось не так. Потім почалась епоха інтернету. І була така мережа, яка зараз вимирає - diary.ru. Вона як Livejournal, тільки там "тепло та лампово". Її офіційний опис - асоціальна мережа (сміється - ред.). Там я вперше почав зустрічати пости, в яких начебто жінки пишуть про себе в чоловічому роді. І в мене була досить гостра реакція, мовляв, як же так, я ж так ніколи не буду.

Хоча, в мене в житті завжди так: якщо я кажу, що я чогось ніколи робити не буду - я обов’язково так робитиму. Однозначно життєвий маркер.

Потім в мене з’явилися друзі через середовище рольових ігор, які з позицій гендерної експресії подавали себе вельми неоднозначно. Зараз я б сказав, що вони - гендерквір.

*Примітка: гендерквір - гендерна ідентичність, відмінна від чоловічої та жіночої.

Мені тоді було близько 14 років, я ще досить нейтрально себе позиціонував. До речі, в 14 років я вперше відвідав Львів. Познайомився в мережі з дівчиною, яка й вивела мене потім на місцеве рольове ком’юніті. І батьки, теж цікаві люди, за 5 хвилин до відправлення потягу поцікавилися в мене: "Ой, а до кого це ти їдеш?". Смішно трохи було. І от у Львові, в якому я оселився остаточно в 2016 році, вперше якось наживо познайомився з людьми цього середовища.

Лавандовий колір традиційно асоціюється з чоловіками та жінками, і тому становить андрогінність. Білий виступає за відсутність статі. І темно-зеленувато-жовтий, що зображає всіх людей, які знаходяться поза бінарною гендерною ідентичністю.

Через пару років після цього у мене виник серйозний конфлікт із київською тусовкою рольовиків. Загалом, я неконфліктна людина, і будь-який конфлікт мене перетрушує. І от тоді виникало дуже гостре відчуття, що мене якось дуже дивно сприймають, бачать не те, що насправді. Тоді я щойно почав знайомитися із гендерною термінологією та теорією; писати у цьому інтернет-щоденнику писати про себе в чоловічому роді, і відчув - це дуже комфортно. І під це підтягнулися інші цікаві моменти. Наприклад, у мене досить специфічні стосунки з батьками. Я певний час боявся, що буду розмовляти уві сні. Хоча за мною цього не спостерігали, однак я переймався, відчував страх. І я зрозумів, чому так.

Я найчастіше снився собі чоловічим персонажем. І я боявся, що буду розмовляти і говорити про себе в чоловічому роді, і це буде викликати негативну реакцію. І як показала практика, недаремно.

Ніякого особливого камінг-ауту я тоді ще не робив, лише близьким друзям. Я просив їх звертатися до мене в чоловічому роді. В інституті - ні, там таке не проходить, там слід було зберігати статус-кво.  Це був такий період, як зараз я собі розумію, доволі характерний для багатьох трансгендерів. Коли людина, яка ще й доволі уважно ставиться до мови, в будь-якому значенні, починає дуже прискіпливо стежити за тим, як вона говорить. Розумієш, я хлопчик, вихований книжками.

Кілька книжок, які відібрав Альг: Марія Семьонова "Волкодав", Євгеній Шварц "Дракон" та Веніамін Каверін "Два капітани"

Крім того, мій батько багато років працював редактором. Але я про те, що люди, які самі себе зараховують до ЛГБТ, швидко вчаться уникати будь-яких родових закінчень. Це не "я пішов" чи "я пішла", а "я піду до магазину". Навичка, доведена до повного автоматизму.

Мені, чесно кажучи, було боляче щодо себе вживати жіночий рід.

Був також період фізіологічного несприйняття себе, коли я не міг бачити себе у дзеркалі, не міг бачити себе в душі тощо. Це було досить жахливо. Потім, десь в цей період, я відвідав психіатра. Вона мені діагностувала депресію, яку я довго лікував медикаментами, терапією. І десь після цього до мене повернулося більш-менш адекватне ставлення і сприйняття власного тіла. Хоча все одно я досі ношу бандаж, щоб зменшити візуально розмір грудей.

В Україні тільки кілька років як виготовляють адекватний товар для подібних цілей. Раніше був дефіцит, взагалі, з Заходу могли надіслати як таку собі "гуманітарну допомогу", і в ЛГБТ-ком’юніті вони вже розходилися, мовляв, народ, розбирайте, кому потрібно, у нас таке. А не бинтуватися оцим от "еластиком" чи післяопераційним бандажем. Це страшенно незручно. 

Мені пощастило, що в мене було багато років терапії, що я можу жити із цим тілом - і не хотіти вийти у вікно… Термін “гендерна дисфорія”, підозрюю, тобі знайомий. І депресія була пов’язана не прямо з цим, це цілий комплекс проблем. Це окремий досвід, який я намагаюся поширювати. Бо це важлива тема - депресія, про яку мало що взагалі відомо адекватно, хоча вона стоїть на четвертому місці серед хвороб, які призводять до смерті, конкретніше - до суїциду, що також смерть. Хвороба ХХІ століття і вона, до того ж, одна з найнепомітніших.

Крапка з комою - один із символів боротьби із депресією.

До теми ж - ставлення до цієї хвороби. От мій приклад: коли я розповів батькові про цей діагноз, і питання було в тому, чи зможе він підстрахувати мене фінансово. Мій перший гонорар - верстка брошури для “Інсайту” - пішов чітко на ліки проти депресії. І що батько сказав: "Ну, не знаю, я тобі гроші, звісно, дам, але ти от описуєш депресію - я так все життя живу". Я тоді просто випав і не знав, що відповісти.

Я пам’ятаю момент, коли на мене вперше подіяв транквілізатор. Проходить перша година, і ти раптом розумієш, відчуваєш, що світ - кольоровий. (А я за професією - художник). І що ти можеш робити речі, які раніше не міг робити: наприклад, встати - і сміття викинути. Зуби почистити.

Спершу була терапія, далі - терапевтична група, яка була цінна тим, що в ній були люди, які ніяк не пов’язані з ЛГБТ, які мене вперше бачать, але які при цьому поважають мій гендер, звертаються до мене так, як я цього хочу. Якщо збиваються, то вибачаються і поправляють самі себе. І ти розумієш - тебе можуть бачити. Просто люди, досить випадкова для мене вибірка, ніяк не зав’язана на ЛГБТ-тусовку, - люди, які мене бачать. Не дівчинку, не когось з обличчям дівчинки - мене.

В інституті я напряму камінг-аути не робив. Я ходив з "утяжкою", без мейкапу. Хоча була одна дівчина, якій дуже наполегливо хотілося мене нафарбувати. Вона взагалі любила це все, носила з собою торбу косметики, часто пропонувала іншим, мовляв, а давай я тебе нафарбую. І всіх, хто хотів, вона фарбувала, а на мені це трохи зламалося:

- А давай я тебе намалюю.

- Не хочу.

- Ну, давай.

- А навіщо?

- Ну, от щоб ти була красива.

- А я собі і так подобаюсь.

І все, далі вона не могла нічого сказати. Ну, а що б вона мені сказала? "Ти не красива"? Це було б трохи некоректно. А всім іншим, в принципі, було якось байдуже, як я виглядаю.

Камінг-аут перед батьками у мене стався десь на перших курсах. Якось мене все особливо дістало. Моя мати - доволі релігійна особа, до того ж, доволі раптово релігійна. Можливо, ви чули, в Росії, в Сибіру є така релігійна громада "віссаріонівців". Батько доволі швидко відійшов від того, після того, як вони нею зацікавилися, а от мати - не настільки швидко. А коли вона народила мою сестру, з якою в мене різниця 12 років, то раптово переключилася на “класичне” православ’я.

Це було жахливо, як вона вдарилася в це православне християнство. Вона "виносила" мені мозок щодо того, як я вдягаюся, як я стрижусь, хоча в дитинстві сама мене стригла під щось типу як "боб-каре". Тоді це було щось трохи таке обскубане, щоб можна було розчісувати дитину. В старших класах школи в мене була коса до пояса. А от на перших курсах я сам почав коротше й коротше підстригати волосся, і це було пов’язано з басейном, в який я регулярно ходив. Але в якийсь момент, це був пік депресії, я просто у ванній кімнаті, між двома дзеркалами, машинкою все з голови зістриг. Це був дивний такий і важкий період.

І от за думкою моєї матері, щоб ти знав, содомський гріх - це не те, що хтось хотів зґвалтувати гостей-янголів, а потім - хазяйських дочок, виявляється, содомський гріх - це ходити у одязі не своєї статі. Мені цим довго крапали на мозок. Мене дуже дивують християни, які погано ознайомлені з матеріалом, до якого вони апелюють. Можна ж ознайомитися з технічними деталями того, у що ти віриш. Відкрий книжку. Почитай уважніше. Просто прочитай бодай один раз.

Особливо це весело, коли в твоєму оточенні є певна кількість філологів, які все це читали, і можуть цитувати оригінал. Кількома мовами. Так ось, як виявилось - я погано брешу. Мене це втомлює. І я вже просто хотів нарешті пояснити, хто я - і як. І це був досить сильний скандал. Мати на мене кричала, що я збоченець, що вона мене здасть у психлікарню, мовляв, якщо моя донька виявиться лесбійкою.

Я ж не казав їй тоді, що я вже кілька років зустрічався з квір-людиною, у якої в паспорті прописана жіноча стать. Особливо, враховуючи той факт, що моя мати давно знала цю людину, однак не підозрювала про наші взаємини.

Але от якось так вона покричала-покричала - і все. Батько сказав, що це в мене, мабуть, підліткове, переросту. І все. Більше зі мною цю тему ніхто не підіймав. Я про себе продовжував говорити у нейтральному роді. Наприклад, якось я батькові розповідав, що є така київська ініціатива батьків, чиї діти ідентифікують себе з ЛГБТ - називається ТЕРГО. Це батьки, які розуміють, що це таке, які виходять на марші рівності зі своїми плакатами. Вони проводять тренінги для батьків, чиї діти "квірують", тобто ідентифікують себе з ЛГБТ. І от, я йому про це розповів, однак його це особливо не цікавило, тож - тема прикрилася.

На захід громадської організації "Інсайт" я потрапив десь років у 20, майже випадково. І був дуже здивований: виявляється, є такі люди, є таке ком’юніті, тут, прямісінько в Києві. І це ж можна ходити, знайомитись, спілкуватись, і це було чудово, хоча, знову ж таки, неідеально. Були випадки, коли до мене зверталися у жіночому роді. Випадково. Але.

Це теж таке питання, розумієш, - я ж не на гормонах. І для багатьох це вже щось означає. У мене самого в голові все одно завжди виникає питання: а чи маю я право говорити про себе в чоловічому роді, якщо я не даю однозначної чоловічої гендерної експресії? Чи маю я право говорити про себе в чоловічому роді, якщо я не відіграю 100% тієї чоловічої ролі, якої від мене вимагає суспільство? В тому середовищі були люди, які з’явилися пізніше за мене, були молодшими за мене, і які дуже швидко почали приймати гормони. І у них могло змінюватися обличчя, змінюватися голос. І я дивлюсь на них і думаю - вони ж справжні. А що я …

Насправді, в мене була лайтова версія всього, бо у нашому суспільстві все ще доволі важке ставлення до всієї цієї теми. До речі, не знаю чому, але років 5 назад у нас нарешті підняла голову квір-теорія (чи то я просто активно із нею зіштовхнувся). І стало легше, бо раніше, саме в трансгендерному суспільстві, був дуже специфічний розкол на "тру" трансів - і "не-тру". Лінія розмежування йшла відповідно до усіх "вимог": тобто потрібно було колоти гормони, мати хірургічне втручання, а в ідеалі - ще й змінені документи. І от тоді ти "тру". А якщо чогось із цього нема, то навіть якщо мастектомія зроблена, а операції на геніталіях - ні, то все, ти не "тру".

Це було жахливо, із жахливим цькуванням. Щоразу зіштовхуючись із цим, думаєш собі: "Ну як так, це ж люди, вони такі самоусвідомлені, обізнані в теорії, що не так з ними?". І потім розумієш: річ в тім, що вони - люди. Все добре, але - люди. З людьми важко. Зараз із цим насправді краще. І, це вже я сам собі думаю, пов’язано із комісією МОЗ.

Після 2016 року стало легше, процедура зміни документів перестала висувати такі жорсткі умови, як обов’язкове хірургічне втручання, наприклад. Однак проблема з комісією була іншою - вона була одна на всю Україну. Тобто займалася всіма людьми в цій країні, які б хотіли здійснити перехід і міняти документи. І багато чого залежало від одного тільки хірурга, який входив у цю комісію. Від його роботи.

Розумієш, можна було поїхати в Таїланд, зробити там в кілька разів дешевше операцію, потім повернутися, піти до нього, і, вибач мені, ти роздягаєшся перед ним, демонструєш все це. І він злегка міг відповісти: "Не знаю, щось ось тут мені не подобається, я не визнаю цю роботу". І все.

Знаєш чому? Бо це була годівничка. І справа не тільки в тім, що якщо ти їм платиш - ок, не платиш - лишайся тим, ким ти не є. Ця комісія збиралася, в кращому випадку раз на пів року. І навіть якщо ти їм платив, вони все одно виймали тобі мозок, як тільки могли. Бо це нормальна була практика, коли трансчоловік (особа, яка ідентифікує себе як чоловіка, хоча при народженні лікарі записали стать як "жіноча") приходить на цю комісію, домовляючись із будь-якою своєю подругою, мовляв, зіграй мою дівчину. Бо якщо ти трансчоловік, і ти зустрічаєшся з хлопцем, не має значення його транс- чи цисгендерний (особа, чия гендерна ідентичність збігається з біологічною статтю) статус - все. Ти просто лесбійка, що заплуталася. Нічого ми тобі не дамо.

Або якщо ти не працюєш на якій-небудь поважній роботі. А як ти будеш працювати, якщо на вигляд ти - як жінка, а у паспорті написано "чоловік"? Наприклад, шкільним вчителем тебе ніхто не візьме. Або якщо ти не "виглядаєш", як трансгендер. Тобто ти до них приходиш і кажеш: я трансгендерна людина, я себе позиціоную так і хочу здійснити перехід. А тобі кажуть: "Щось не виглядаєш ти, як чоловік". Ну так у тому-то й річ - як я можу виглядати, як чоловік, якщо я якраз збираюся проходити всі відповідні процедури, щоб маскулінізувати свій зовнішній вигляд?! І прийшов я якраз для того, аби не самотужки приймати абиякі гормони, а проконсультуватися із лікарем. "Ну, не знаю. Ми не можемо взяти на себе таку відповідальність. Йди звідси".

Саме тому багато хто й не наважувався йти на комісію, щоб не терпіти ці знущання. Крім того, ще була така практика, що ти повинен був місяць провести в психіатричній лікарні, на стаціонарі. А тепер вгадай, в якій палаті? Правильно - за паспортом. Тобто не в тій палаті, в якій лежать люди, з чиїєю гендерною ідентичністю ти себе більше асоціюєш. А до тих людей, які належать до гендеру, який ти у собі намагаєшся змінити. Особливо примітно, якщо ти приймаєш гормони, в тебе вже борода почала рости, - а лежиш ти поряд із жінками. Або навпаки - виглядаєш ти, як жінка, з усіма відповідностями, а кладуть тебе до чоловічої палати.

Це дуже лячно і дуже небезпечно. Вдача майже неможлива - вибити окрему палату. Хоча й в цьому випадку нормально було для лікарів зайти, подивитися, яким боком ти в туалет ходиш по звичці і, виходячи з цього, робити висновок, "хто" ти і "що" ти. І через це тобі можуть відмовити. Зараз легше, бо комісія ця може бути скликаною у будь-якій поліклініці. Можна прийти до лікаря, розповісти про себе, тебе скерують до нормального ендокринолога. А потім вже з цим можна рухатись далі, і більше немає вимоги в обов’язковому хірургічному втручанні чи в обов’язковій стерилізації.

Про дискримінацію серед ЛГБТ можна додати ще той момент, що літера “Т”, на жаль, часто враховується у різних ініціативах досить умовно, і транс-персон просто не приймають. Звучить дивно, але люди цілком серйозно звинувачують трансгендерів у “шпигунстві” (т*жінок) і “зраді” (т*чоловіків). Мені пощастило, і з таким я зіткався на рівні окремих персон, а не організацій. У більш лайтових випадках - традиційне “не на часі” з’являється навіть тут. Знов-таки, зараз, як мені здається, в Україні з цим вже стало значно краще, хоча проблема невидимості трансгендерів все ще існує.

Чому я не роблю гормонотерапію

Молекула тестостерону

Перше - соціальний момент. Певний час, коли я буду вже на гормонах, але зі старими документами, мені дуже важко буде орендувати квартиру, влаштуватись на роботу, навіть отримати послуги в банку чи лікарні. Бо в будь-якої людини буде питання: а чому це я говорю про себе в чоловічому роді, та й виглядаю, як чоловік, а в паспорті записано, що я жінка? Моїм знайомим у таких випадках просто відмовляли в послугах, будь-яких, навіть картку не хотіли оформити. І ще така штука - в ідентифікаційному коді є маркер стать і він не зміниться. Ніколи.

Друге питання - це фінансовий бік. Це "підйомно", але все ще дорого. Тобто треба мати відповідну фінансову подушку у тому випадку, якщо я не матиму роботи, до того ж, в процесі терапії важко буде працювати, бо організм незворотно міняється. До того ж, гормонотерапія має багато побічних ефектів - це на все життя. Це залежність від препаратів і зараз це не так критично, бо раніше вірогідність "отримати" рак давали була близько 80%.

Є такий київський транс*активіст - Фріц фон Кляйн, керівник організації TransGeneration. Так ось, він підрахував, що гормони самі по собі - це не дуже дорого. Але при цьому бажано вживати препарати, які б компенсували побічні ефекти, бо ніколи не знаєш, як організм зреагує. Особливо, якщо це перехід з жіночої до чоловічої статі; навпаки - трішки легше. Якщо розкласти на півроку виходить від 11 до 20 тисяч гривень, з нормальним підходом та регулярними обстеженнями.  А ще ж необхідно мати гроші на життя і “подушку безпеки”. 

І, один з моїх особистих моментів - буде мінятися голос, і я боюся втратити можливість співати. Для себе, але мені це важливо. З голосом взагалі цікаво, бо в голові завше сидить така думка, що от зараз я заговорю - і всі зрозуміють, що я "дівчина". Хоча ніколи не вгадаєш, як це спрацьовує. От був один випадок, на вокзалі, я десь годину говорив з якимсь чоловіком, випадково там познайомилися. То він мене ідентифікував, як хлопця-співака. Ну, я був з гітарою - дав йому підказку (посміхається - ред.). Я все ще думаю про це, про гормонотерапію. Є речі, які я хочу змінити. Наприклад, прибрати груди. Але це не та думка, з якою я прокидаюся і засинаю щоночі й щоранку.

Щодо інтимного. Секс у випадку трансперсон - це питання дуже неоднозначне. І це також - кому як пощастить. Мої смаки в цьому плані не змінилися - в мене стосунки з жінками або з квір-персонами. Я себе віднесу більше до полісексуалів (можливий сексуальний потяг до багатьох, але не до всіх гендерів та статей).

Мої сексуальні смаки сформувалися вже після того, як я усвідомив себе трансгендерною людиною. Є певні складності, наприклад, якщо скажуть, що в мене красиве жіноче тіло, мені буде неприємно. Так, я розумію, що воно фізіологічно відноситься до жіночої статі, але це - моє тіло, воно не жіноче, бо не належить жінці. Воно належить мені.

Була така кумедна внутрішня ситуація на одному заході. Познайомився наживо з квір-людиною, ми якраз тоді розвіртуалились, бо перед тим спілкувалися виключно в мережі. І він мене запитує: "а ти бінарний трансгендер чи ні?". І з того часу я думаю - а бінарний я чи ні? (сміється -ред.). Взагалі, я дуже люблю оцю небінарну теорію, хоча її собі в мозок вкласти доволі складно, бо багато чого зав’язано на культурному коді, на термінології.

Єдине, за що я люблю англійську мову - за практичну відсутність гендерних маркерів. Смішно чи ні, але це дуже зручно, коли треба говорити про себе чи про когось іншого/шу і не помилитися при цьому. Є люди сьогодні, які щодо себе використовують "воно" чи "вони" чи обидва гендерні маркери по черзі, а ти сидиш і думаєш як би це вгадати і не помилитися. Хоча саме оця небінарна гендерна експресія - це дуже цікаво, бо в мене теж вона частково небінарна, і мені комфортно з тим, що люди, дивлячись на мене, не можуть одразу наліпити ярлик. Частіше мене сприймають як дівчину, або як підлітка-хлопця, особливо під час звертання на "ви" чи на "ти".

А на завершення - в нас все ще вважається нормою спитати: "А ви хлопець чи дівчина?". І це досить тупо. Мені на це радили відповідати: "А ви людина чи курка"? Бо це питання, по суті, про те, що в мене в штанах, адже звертатися можна й просто на "Ви". І вони не мають права від мене вимагати відповіді. Закільцьовуючи нашу розмову, це те, про що ти спитав на початку - як до тебе звертатися. І це - правильно.

Нагадаємо, що в серії проекту "Замовчувані" вийшло інтерв'ю з Адамом, геєм, який розповів про свій досвід камінг-ауту та особливості життя ЛГБТ у Львові.