Львівський гей розповів про стереотипи щодо ЛГБТ, власний досвід камінг-ауту та християнської віри

Адамові - 24 роки. І це - не його справжнє ім'я. Адам народився у Львові і прожив тут все життя, тому доволі добре знає та розуміє, як до ЛГБТ-спільноти ставляться в Україні на побутовому рівні. Неприйняття родини та некомпетентність лікарів, агресія на вулиці та цькування на роботі - звична для України річ, хоча наша держава виключила гомосексуальність з переліку психічних розладів ще у 1991 році, а в Американській психіатричній асоціації, до прикладу, - ще пів століття тому, адже реальних доказів цієї “хвороби” просто немає. Натомість, у суспільстві є неприйняття іншого та нічим не підкріплені стереотипи.

Адам переживав це на власному досвіді. І кореспондент сайту 032.ua вирішив поговорити з ним про те, як гомосексуалам жити в Україні, у Львові, почавши цим матеріалом серію статей про життя представників ЛГБТ-спільноти у Львові.

***

Почнімо з термінології: як взагалі коректно до тебе звертатися?

Коректною формою звертання є слова "гей" чи "гомосексуал". "Гомосексуаліст" взагалі не варто вживати, бо це відсилає до поняття “гомосексуалізм”, тобто закінчення “-ізм” як вандалізм чи щось таке. Ніби це хвороба. А в світі вже давно визнали, що ніякою хворобою це не є.

Я відкритий гей, який наразі не показує своє обличчя на камеру та приховує власне ім’я (сміється - ред.). Але річ не в тім, що я соромлюсь. Все моє коло спілкування знає про мою орієнтацію: мої друзі, мої батьки, мої колеги по роботі. Коли я знайомлюсь з кимось новим, я майже одразу про це говорю, якщо збираюсь продовжувати спілкування. Якщо це одноразова зустріч, то необов’язково.

Але про мою орієнтацію не знають мої родичі та друзі моїх батьків. Бо мої батьки соромляться цього і їм важливо, щоб інші про це не дізнавалися.

Коли ти вперше зрозумів чи відчув, що тебе приваблюють представники твоєї ж статі?

Якісь подібні відчуття в мене з’явилися, коли я був ще малою дитиною. Мені було років 10, вік початку статевого дозрівання, але я не міг сказати, що це таке. Я ходив тоді на бокс і якось помітив, що часто почав затримувався у роздягальні, щоб дивитися, як після молодшої групи перевдягаються старші чоловіки. А вони роздягалися повністю, знімаючи спідню білизну.

Але я мусив якось виправдовувати це для себе, бо сам я - з християнської, православної родини. Батько щотижня водив мене до церкви. Я пояснював собі це тим, начебто потім я буду собі уявляти, як ці чоловіки займаються сексом з жінками. І частково це справді було так: я вертався додому і під час мастурбації уявляв, як ці чоловіки кохаються із жінками, але “зосереджувався” не на них, як це було насправді, не на уявних жінках, з якими вони спали.

Вже тоді я користувався наявними соціальними мережами, в яких були певні групи з порнороликами. І там були різні альбоми, в які різні користувачі, хлопці та дівчата, надсилали свої інтимні фото. Я переглядав, звісно ж, альбоми з хлопцями, знову ж таки пояснюючи собі, що потім я уявлятиму, як ці хлопці сплять з дівчатами. Це була неправда. Але якось це пояснювати треба було.

А що можеш розповісти про свій перший досвід такого штибу?

Перший мій досвід був у 16 років. Це було на якомусь дні народженні, у стані алкогольного сп’яніння, при тому, що той хлопець - гетеросексуал (зараз він, до речі, одружений). Однак на той час він був не проти зустрічатися зі мною, бо в гетеросексуалів, які гадають, що у них немає ніяких “таких” схильностей, часто немає і якогось табу, якоїсь заборони на подібні досвіди. Він був не проти.

Але я був не готовий тоді ще до чогось серйозного і взагалі, я тоді зустрічався з дівчиною. А у 17 років відбулося прийняття. Є навіть таке поняття як “17-річний рубіж”, про це знято доволі багато фільмів.

А зараз, до речі, я помітив таку тенденцію, що сучасні підлітки швидше про це дізнаються, щось розуміють, бо є доступ до інформації: інтернет, додатки для знайомств. Коли я ”починав”, всього цього не було, і мені здавалося, що геї живуть виключно у Лос-Анджелесі. Все. А у Львові їх, можливо, 7 - 8 максимум, та й то десь у глибокому підпіллі. І коли я познайомився з першим відкритим геєм, випадково, на 1 курсі навчання в університеті, після якоїсь вечірки, він мені розповів, що насправді, у Львові доволі велике гей-ком’юніті, тисячі людей.

Для мене це був шок, я думав, що це не може бути правдою. Тоді ж я вперше закохався у хлопця. В мене не було тоді дівчини. І це було так приємно. Я, загалом, можу спати по 14 - 19 годин в день. Але тоді я прокидався в годині о 6 ранку, одразу заходив у інтернет, переглядав його фотографії, бігав тоді такий щасливий, окрилений. Це було у 17.

І що ти тоді робив?

Спершу я думав, що я - бісексуал (тобто мені можуть подобатися представники обидвох статей). В мене був сексуальний досвід з дівчиною, але одразу після нього я зрозумів, що це абсолютно не те. Тобто все було гаразд, нічого поганого, просто мені було страшенно дискомфортно. Я відчував після цього, що зробив щось погане, відчував себе брудним навіть.

Я відмовився на певний період часу від будь-яких інтимних речей, перестав дивитися порно, не мастурбував - це було в межах половини року, не міг себе відчувати комфортно. Така собі аскеза та молитви.

Бо є інший момент - момент віри. Це було жахливо. Бо в мене дійсно була віра, я був дуже щирим та чистим християнином, регулярно ходив до церкви, сповідався, брав участь у житті християнської спільноти, проводив вечори, заходи, і був переконаний, що горітиму за це у пеклі. Що це гріх, що з цим треба боротися. І зараз це досі на мене впливає. Бо мої батьки переконані, що через мене вони всі, до 7-го коліна, горітимуть у пеклі. Батько досі, коли вип’є, говорить про це.

Це дуже прикро. Я не маю нічого проти християнської віри, це прекрасне вчення, релігія любові, однак є різниця між вірою і між церквою як інституцією. І церква як інституція - це жахливо, це кошмарна політична, фінансова, владна й ієрархічна схема. Не найкраща, до того ж. І про гомосексуальність у стінах церкви я також знаю не тільки з усім відомих чуток. Особливо, в духовних семінаріях, де відбуваються розбещення. Там навчаються самі тільки хлопчики, тому я знаю про такі випадки - і це дуже недобре.

"Молитви за Боббі" - американський телевізійний фільм із Сігурні Вівер у головній ролі про гея, якого не приймала власна матір. І тільки після його смерті вона почала переосмислювати своє ставлення до нього через його орієнтацію.

Як це вплинуло на твої взаємини з близькими та рідними?

Є така річ як камінг-аут - це коли ти сам розповідаєш людині про свою орієнтацію. Кожен раз, коли ти комусь відкриваєшся, ти здійснюєш камінг-аут, “виходиш назовні”. І є ще аутинг - це коли хтось, хто знає про тебе, що ти - гей, розповідає іншим. В мене з моїми батьками, на щастя, відбувся саме камінг-аут, хоча був він доволі важкий.

Мені було 18 років. Я хотів це зробити, але не був до цього готовий. І вони теж. І скінчилося це жахливо. Три роки ми з батьком не спілкувалися. Моя мама плакала, падала на коліна, благала мене лягти у психіатричну клініку, щоб “лікуватися” від "гомосексуалізму". Батько закрив мене вдома на 40 днів Великого посту, щоб я молився, і казав, що якщо “це з мене не вийде”, то він запроторить мене у монастир. І на Пасху я взяв із собою кілька пар шкарпеток, одну футболку - і пішов з дому.

І куди ти пішов?

На щастя, мені було де зупинитися - в мене був хлопець, до якого я й переїхав. З батьком ми не бачилися, хоча він мене переслідував, погрожував, намагався знайти. Якось вивідав, де я живу. Говорив з нашими сусідами про цього чоловіка, і вони йому наплітали, мовляв, чоловік той тут не живе, просто приходить час від часу, а мене вони вважали його “побутовою проституткою", якій винаймають квартиру і приходять чисто зайнятися сексом й заплатити за квартиру.

В них в голові були просто жахливі картинки. Довкола цієї теми взагалі існує дуже багато хибних уявлень та міфів.

Мені це нагадує “Перевтілення” Кафки. Я нещодавно був на цій виставі в театрі Лесі Українки - я плакав. Це дуже схоже на мій досвід. Коли все добре, і в один момент - з’являється монстр. Коли людина взагалі ніяк не міняється, однак ставлення до неї вже геть інше. Спочатку вони думають, що ти - хворий, намагаються допомогти, приносять їжу, яку ти вживаєш, коли занедужав, молока, наприклад. Потім просять не торкатися їх. Вони думають, що це заразно, що цим можна “захворіти”. В мене так і було. Мої батьки досі вважають, що це заразно.

А потім вони намагаються викинути тебе зі свого життя. Пам’ятаю, я працював трохи за кордоном, кілька місяців. І коли я повернувся, то відчув страшенне родинне розчарування, особливо мого старшого брата. Він гетеросексуал, вихований такими собі “вуличними принципами” і було відчутно, що їм було б значно легше, якби я лишився там. Є ж такий вираз - “я люблю тебе, коли ти далеко”.

Коли я ходив до буддійського центру, мені там одна жінка сказала, що адепти цього вчення намагаються любити всіх. Бо, як вона казала, дуже легко любити там якогось умовного сусіда-алкоголіка Васю, який десь живе собі. І куди складніше любити когось, хто поруч, коли ця людина щодня приходить, і наступає на ту саму рану, той самий мозоль. 

“Люблю тебе, коли ти далеко. Коли ти поруч, біля мене, будь ласка, будь іншим”. Вони не говорять мені цього прямо, однак я бачу по поведінці: не говори про ті чи інші речі, не висловлюй свою думку біля наших друзів, не говори про своє особисте життя, не висловлюй взагалі думок про дітей, наприклад.

Нещодавно ми з моєю сім’єю, в присутності тітки, яка, звісно ж, не в курсі, говорили про виховання дітей в одностатевих сім’ях. І я казав, що це краще, ніж життя в притулку без будь-якої любові. І мої родичі фактично вигнали мене як з кімнати, так і з розмови. Вони не хочуть цього торкатися. Ми з ними спілкуємося наразі: я 5 років з ними не жив, а зараз знову проживаю разом із ними, але ми не обговорюємо абсолютно особисті проблеми чи інші питання.

І це ще не найгірший випадок камінг-ауту, який я знаю. Найгірший - коли знайомого хлопця направду запроторили до психіатричної клініки, знайшли лікаря, який досі вважає це хворобою. Почали запихати в нього якісь жахливі препарати, і зараз - це хлопчик-овоч. 

Це дійсно особа з поламаною психікою, яка “не вилікувалася” від гомосексуальності, продовжує цю практику, однак це людина, якій просто порепали мозок. Неадекватна. Він ніби не просто зупинився в розвитку, а навіть відкинувся на кілька років назад. Це щось як у австралійському пластиліновому мультфільмі “Мері та Макс”. Сюжет базується на реальному досвіді. В цій історії є чоловік, який зупинився в розвитку у віці 4-6 років.

Звісно, є й позитивні випадки камінг-ауту, я знаю такі, коли батьки почали цікавитись цим питанням, приймати дитину, змінювати своє ставлення, включалися в активізм навіть. Але мені це далось вкрай важко. Зараз простіше, але можу сказати, що мене це дуже підкосило. Зламало навіть багато в чому. Ось те тотальне неприйняття. Я впевнений, що був би зовсім іншою людиною, якби це відбулось трохи інакше. 

В плані творчому, професійному, навіть особистому, - я був би геть іншим. Я тоді дуже сильно закрився, у мене були апатія, депресія, я почав боятися людей, закинув навчання в університеті і взагалі ні з ким фактично не спілкувався. Навіть, коли в мене з’явилися умови, щоб відновити своє соціальне життя, я все одно жив відлюдником.

До всього цього, я не можу звернутися по професійну психологічну допомогу. Дуже мало спеціалістів, які б не “лікували” тебе від “гомосексуалізму”. Найкраще, що мені казали: “Вибач, я не можу тобі допомогти, бо я не працював з цим”. 

Правильно, бо цих лікарів не вчили працювати з подібними травмами. А до знайомих психологів, які мене знають, я не можу піти, бо у нас із ними особистий контакт вже склався, це порушує професійну етику і навряд допоможе мені. В Києві з цим трохи краще. А у Львові - доволі глухо.

З якими проблемами зіштовхуються люди з гомосексуальною орієнтацією?

Неприйняття. Саме неприйняття сім’ї зламало мене найбільше, те, що вони просто намагалися мене заперечити як такого. А щодо більш соціальних проблем, наприклад, робота… Уявімо, що ти мрієш викладати, бути вчителем. І якщо хтось у школі дізнається про твою орієнтацію? Увімкнеться стереотип, що ти будеш розбещувати учнів чи “перетягувати” їх “на інший бік”.

Ще одна небезпека - агресивно налаштовані люди, які можуть переслідувати тебе. З різних мотивів, однак причина приблизно одна. Я знаю багато випадків, коли з якимось хлопцем знайомилися в мережі, просили скинути інтимні фото, прийти на зустріч, а потім били групою чи шантажували на гроші.

Мовляв, якщо не заплатиш, всі про тебе дізнаються. Це називається здирництво. Мого знайомого так і звільнили з тату-салону. Про нього дізналися, бо хтось приніс його інтимні фото та скріни з перепискою, а у нього не було 2 тисяч євро, щоб відкупитися, - і його звільнили, бо він “погано працював, пив” і ще щось подібне. Завжди щось придумають, особливо, якщо це не на законодавчому рівні.

Були випадки, коли когось били спершу агресивні молодики, а потім постраждалі викликали міліцію і вона також їх била. Бо вони “неправильні”, м’яко кажучи. Тобто ти ніяк не захищений законом і державою. І це дивно. Я плачу податки так само, як і всі інші. Працюю так само, як і всі інші. Але я не отримую того ж пакету послуг, що й інші. 

Так само складно отримати адекватну консультацію лікарів щодо практик, якими займаються гомосексуали. Дуже мало професійної інформації: ані про те, як робити це правильно, щоб не травмуватися (а будь-який секс потенційно травматичний, нам катастрофічно бракне бодай базової сексуальної освіти в школах), ані про ризики, а їх чимало.

Тобто багато чого впирається у ставлення. Я був у поліклініці якось, і моя лікарка обговорювала мене, мою орієнтацію, моє особисте життя і мої проблеми з іншими пацієнтами. Я почув це випадково крізь двері. Я пішов до завідувача відділення і він виявився дуже адекватним.

Він одразу змінив мені лікаря, зібрав нараду і заново проінструктував персонал, як не треба робити. Хоча та сама лікарка кілька місяців перед тим кричала на якусь свою колегу, мовляв, як ти можеш видавати особисті дані пацієнта, ти ж давала клятву Гіппократа. Щоправда, ця лікарка вибачилась переді мною, однак після цього взагалі не спілкувалась і навіть не віталася.

Ще одна річ - законодавство. Я б дуже хотів мати можливість узаконити зі своїм партнером наші взаємини, щоб якщо у нас було майно - воно було спільним. І якщо ми захочемо розлучитися, ми зробимо це офіційно, прийдемо в РАЦС, і розділимо майно по закону. І якщо я потраплю в лікарню, цю людину пустять до палати як близьку мені людину, а не лишать за дверима, мовляв, ти взагалі ніхто.

Це дуже банальні, практичні питання, а не забаганки просто так, мовляв, подивіться на мене. Я взагалі проти якогось "позерства", але й не хочу лукавити чи відмовлятися від своїх бажань.

Коли ти повноцінно себе прийняв?

Не так давно. Десь у 21, приблизно, хоча я досі відчуваю вплив окремих нюансів. Ну от, наприклад, я розумію, що моїм батькам дуже важко було. Я неправильно з ними вчинив, коли розповів. Не треба було це розповідати так швидко. Вони не були до цього готовими й мені здається, для них обох це певна травма. Особливо для мами…

Я більш ніж переконаний, що їй потрібна допомога. Бо ті скелети досі працюють. Їй соромно мати сина-гея. І ні з ким про це поговорити, немає до кого звернутися по допомогу. І що ще дивно - ми можемо говорити про різні речі, але я не можу розповісти їй про свої проблеми. Вона не хоче слухати, хоча про свої розповідає охоче.

Взагалі, я вже доволі спокійно ставлюся до несприйняття незнайомих людей. З повагою і розумінням. Ніхто не зобов’язаний мене любити, я не 100-доларова купюра. Якщо комусь дискомфортно, коли я кажу, що я гей, то це нормально, я не напружуюсь і поважаю вибір людини. 

Однак я не можу адекватно працювати з агресією інших людей. Бо я розумію, що будь-яка особа - це набір певних конструкцій, певного досвіду, виховання, це механізми, які працюють. І людям дуже важко ламати ці механізми. Це як в школі, коли тобі розповідають, що Тарас Шевченко все життя був бідним і страждав за Україну, а потім ти приходиш в університет, і дізнаєшся, що непогано він так жив, не дуже-то й страждав і взагалі вів богемне життя.

Не всі хочуть позбуватись набутих ілюзій. Людина має певні уявлення, як працює цей світ, і їй страшенно не хочеться позбуватися їх. Є певна база, фундамент, який ми назбируємо у дитинстві, і коли цей фундамент підривається новою інформацією, руйнуються цілі замки.

Тому та, десь у 21 я трохи розслабився. Перестав думати про самогубство. Напевно (сміється - ред.). Принаймні менше почав думати про це. І взагалі, якщо чесно, якось я зрозумів одну важливу річ, яку б радив робити іншим людям з подібним досвідом - це своїм прикладом показувати позитивний приклад такого життя. Що воно можливе.

Розвіювати міфи, мовляв, геї - це дивні хтиві створіння у пір'ї. Ні, це такі ж люди з такими ж базовими потребами. Я б хотів, щоб в Україні змінювалось ставлення до ЛГБТ. Щоб гетеросексуальні сім'ї, виховуючи своїх дітей, не розповідали якісь казки про БДСМ і педофілію. Щоб камінг-аут не загрожував твоїй репутації, якщо ти - публічна людина.

Куди звернутися по допомогу, якщо вона необхідна?

Є такі організації як “Альянс Здоров’я” і у ній є відділ, який називається “Гей-альянс Україна”. Вони допомагають всім, чим можуть: безкоштовні тести на венеричні захворювання, контрацептиви, психічна допомога, наскільки це можливо, офіційні зустрічі, лекції, формування самої гей-спільноти.

Що б ти міг порадити собі років 10 назад? Тобто людям, які усвідомили або почали усвідомлювати свою гомосексуальність.

Прийняти себе. Дізнаватися якомога більше інформації про те, що це таке насправді, як воно діє, про всі можливі ризики. Знайти людей, які можуть зрозуміти, або які самі в цьому живуть. Найкраще джерело інформації - це інша людина, яка вже має відповідний досвід і знає про це не з чуток, і вміє працювати з цим.

Полюбити себе. Полюбити цю проблему. Бо це дійсно проблема, живучи в нашому суспільстві. І треба любити цю проблему. Так воно буде, принаймні зараз. З добром ставитись до інших людей. Це дуже важко. Бо спрацьовують інстинкти самозбереження. І ти починаєш закриватися й шкодувати себе. Найкраще - це довіритися близькій людині. Але для початку - просто прийняти себе і полюбити. Це ж усіх стосується, не лише ЛГБТ.

Прапор ЛГБТ у космосі

Розкажи про основні міфи, які є суспільстві щодо геїв?

Міф №1. Геї хочуть всіх чоловіків. Це не так. Якщо хлопець каже вам, що він - гей, це не значить, що він вас хоче. Це значить, що він - гей. Крапка. У всіх є свої сексуальні вподобання, свої особливості. І гомосексуали також бувають різними за "сексуальним темпераментом". І всі ці історії про якусь неможливу хтивість до будь-якого чоловіка - міф. Так само, як і гетеросексуалам не подобаються всі представники протилежної статі.

Міф №2. Гомосексуальність і педофілія - це колосально різні речі. Обопільна симпатія між двома дорослими свідомими людьми однієї статі - і насилля над дітьми, які навіть не можуть зрозуміти, що відбувається, - це взагалі не одне й те ж.

Міф №3. Марш рівності - і гей-парад - це різні речі, які не треба плутати. Парад - це радше святкування, карнавал, при тому, що це дуже великий бізнес-проект, і купа різних компаній рекламують себе на подібних заходах. В Нідерландах на церквах майоріли ЛГБТ-прапори. Уявляєш, так? Купол, хрест та прапор. В Україні ж проходять марші рівності - це спосіб показати людям, що ми існуємо, що ми - є. Не голими бігати, а заявити про своє існування і що ми також хочемо звичайного побутового життя та ставлення.

Міф №4. Ти не схожий на гея. Це взагалі як? Я що, в пір’ях маю ходити чи на підборах? Немає такого, схожий чи ні. Це орієнтація, а не зовнішній вигляд. А по мені - ще й видно, я доволі манірний.

Міф №5. Це тільки нещодавно з’явилося. Ну серйозно? А про греків ніхто ніколи не чув? Вся їхня соціальна система будувалась на тому, що жінки не відігравали ніякої ролі, були ще раби, а зв’язок між вчителем та учнем, вільними громадянами, був зокрема і сексуальним. У інших тварин це також поширене явище.

Міф №6. Вони живуть десь далеко. Як я й казав, це не так. Це хтось, про кого б ви ніколи не подумали. На роботі, в університеті, в секції, яку ви відвідуєте. Ваш сімейний лікар, продавчиня, сусід, водій маршрутки - це неможливо "визначити" на око. Так це не працює. Просто більшість, само собою, не розкривається будь-кому, бо це приватна справа. Ніхто нікому не має права залізати в ліжко.

Фото на головній та в тексті - ілюстративні