Марічка Чічкова ‒ про народні співи, гурт “Torban” та Свято музики у Львові

Сайт 032.ua продовжує знайомити читачів із цікавими мистецькими, культурними та музичними проектами, талановитими людьми львів’ян у спецпроекті про культуру.

Цього разу журналістка 032.ua поспілкувалася зі співачкою, учасницею етно-гурту “Torban”, а віднедавна ‒ працівницею Львівського театру ляльок ‒ Марічкою Чічковою та дізналася більше про те, куди рухається етно-музика на українському ринку, про Свято музики у Львові та чим дивуватиме дорослу аудиторію Ляльковий театр.

Розкажіть, будь ласка, трохи про себе: звідки родом, де навчалися.

Народилась я в Краснодарському краї, потім я жила у Калуші, потім ‒ у Львові. Кожне місто, звісно, залишило на мені свій відбиток: Краснодарщина робить мене не сильно галичанкою, що мені часом і радісно, тому що у період життя в Калуші в мене “вбивалася” така галичанськість, встидливість оця смішна, що треба бути тихенькою, сидіти як мишка. Паралельно з тим, в Калуші у мене було вкинуто дуже багато класних зерен і Любов'ю Василівною Липовською (театр “ЛюбАрт”), і Оксаною Лісовською (вокальна-студія "Ліра") і музичною школою, і школою №2.

Потім я вже приїхала у Львів, абсолютно свідомо, бо дуже хотіла: я ще досі з радістю повертаюся додому, це місто мені не набридає. По хронології я жила найдовше у Львові і не планую змінювати місто.

Вчилася я в “Політехнічному” університеті на “Менеджменті зовнішньополітичної діяльності” ‒ звучить страшно, але насправді не так. Найбільше, що мені дав університет ‒ це вміння спілкуватися з людьми з різних просторів. Творчі люди, вони спілкуються по-одному, а люди бізнесу ‒ по-іншому, тобто кожен із них живе в своєму світі.

Відвідувала також різні майстер-класи у школі традиційної музики ‒ це також навчання. Ну, і мене вчило життя, тому що я з 17-ти років живу без батьків.

Співоча школа Уляни Горбачевської "Дорога до персонального звуку"

Скільки років займаєтеся музикою та коли захопилися традиційною українською піснею?

З музикою у нас дуже довгі і досить непрості стосунки. Музична школа, звісно, була. А до цього, у нас вдома стояло фортепіано і я влаштовувала “пілікаючі концерти”. Якщо мама якось терпіла їх, то сестра не могла і постійно мене сварила за це. Потім ‒ музична школа в Росії (вона мені подобалась, тому що там було хорове відділення, а я співати завжди дуже любила), коли я переїхала в Калуш виявилося, що в нашій музичній школі немає хорового відділення, і мені довелося вертатися на рік назад і там довчити ще фортепіано, яке я не любила. Якось я брала участь в ансамблі бандуристок, не вміючи грати на бандурі, тому що мені було просто прикольно з ними співати. Далі була вокальна студія “Ліра” ‒ перша сцена, перші виступи, там я співала естраду. Пам'ятаю, що перша пісня, яку я взагалі вивчила українською це була: “Приїжджайте в Прикарпаття, приїжджайте, люди добрі” ‒ я тоді вийшла вперше на сцену в строї, з заплетеною косою.

Традиційна музика мене зачепила десь уже років у 14. У мене бабця по татовій лінії була дуже хорошою співачкою, як казав тато, бо в родині це не афішувалося.

Після завершення школи, я сподівалася, що у Львові моя музична кар'єра буде розвиватися. Але треба було вчитися і якось не “підверталися” мені музиканти, з якими було б цікаво виступати. Я була дівчинкою без досвіду і 5 років взагалі не музикувала. До музики повернулася аж після навчання в університеті, коли зародився гурт “Оленки”. Співати “по-народному” ‒ це дуже специфічна манера виконання, і насправді досить складна, не “два притопа, три прихлопа”. Я ще досі цього вчуся.

Як виникла ідея створення гурту “Torban”? Чому дали саме таку назву гурту та обрали саме такий стиль виконання?

“Torban” заснували двоє хлопців ‒ Артур Темченко (перкусіоніст, геніальний барабанщик) і Юрко Дворник (лірник не менш геніальний). Кажуть, що офіційна презентація гурту була на “Святі музики” в 2016 році, а в липні ми з хлопцями грали разом на фестивалі. Я грала з “Оленками”, хлопці грали, як “Torban”. Тоді вони мені дуже сподобались, адже я марила колісною лірою, а тут двоє хлопців на ній грають! Я підійшла до них і запитала: “Давайте, я до вас піду пограю”. Так в один день закінчився “Оленки” і почався “Торбан”. Назву придумали теж хлопці, я проти неї дуже довго протестувала, але потім подумала, що це круто, а тепер навіть пишаюсь нею.

Розкажіть про музичну “кухню” “Torban”, які пісні ви граєте, як відбувається пошук автентичної музики та що впливає на вибір? Звідки берете матеріал? Адже ви співаєте українські народні пісні, про які в жодних "інтернетах" інформації не знайдеш.

А от і знайдеш (сміється ‒ авт.). Знайдеш в інтернеті нашу музику, особливо, якщо шукати по перших строках, а не по назві, яку ми їй даємо. Пісні в основному знаходжу я, в “інтернет експедиціях”, і приношу їх до “Торбана”.

Зазвичай я сідаю на кілька годин слухати та шукати музику, коли мене ніхто не відволікає і маю на це час, часто це буває в подорожах. Давні пісні ‒ це взагалі інша магія, для якої треба мати особливий настрій.

Наскільки складно “розкрутити” власний музичний гурт на українському ринку? З якими основними проблемами стикаєтесь? Чи плануєте виходити на міжнародний ринок?

Нам до виходу на ринок треба ще працювати: ми поки що просто відомий гурт в вузьких колах. Найбільша проблема ‒ це відсутність менеджменту. Я стикаюся з проблемою, що наразі наша музика не є популярна: вона була такою у період “АртПоля” і всяких етнофестивалів, на яких ми виросли, а зараз цих фестивалів немає. Тобто етно трошки впало в популярності, але я думаю, що скоро прийде наш час. Просто зараз менеджери не беруться робити нам концерти, а самотужки ми ще поки не можемо їх робити. Простіше привезти в Україну “Скорпіонс” чи ще щось, ніж робити концерт “Torban’у” ‒ зусилля практично такі самі, а от дивіденди абсолютно інакші.

На Вашу думку, чи українці перестали цуратися свого (української музики) і готові прийняти його одразу, а не чекати, поки воно пройде через "призму" Росії, Америки чи Європи?

Дуже складне питання і досить таки воно залежить від середовища. Є середовища, класні молоді люди, які плекають традиції ‒ це дуже круто, а є молодь, включно з моїми друзями, які кажуть, що ми граємо “фігню” і не можемо придумати нічого свого.

Як вашу музику сприймають за кордоном? Розкажіть, де вас вже чули поза межами України? Яке враження залишилося від виступів за кордоном? Де найбільше сподобалось і де вас найкраще сприймала публіка?

Публіка нас всюди сприймає добре. Ніколи не було такого, щоб люди в залі виходили. Були ми в Польщі, Литві, Латвії, хотілося би більше. Люди класно реагують за кордоном, мабуть, тому що це для них така екзотика, і в Україні позитивно реагують, просто в нас не так багато концертів зараз.

Ви вже декілька років організовуєте та координуєте проект “Свято Музики у Львові”. Розкажіть про нього детальніше: що несе в собі це свято львів'янам, як воно було створене та проведене вперше, ким чи чим надихалися?

“Свято музики” я привезла з Франції, коли замість того, щоб іти на випускний, ми з чоловіком вирішили поїхати в Париж.

І дуже класно зробили, тому що по грошах ми витратили десь так само, як могли би витратити на випускний. Ми потрапили на “Свято музики” і це дуже круто, майже як у Львові, тільки в разів 10 більше і крутіше ‒ до цього і прагну.

Уже 7 років я його організовую, чим воно класне ‒ це єднання музикою. В тебе є можливість вийти на вулицю і об'єднатися з усім світом за допомогою власної музики. Я дуже хочу і намагаюся донести до музикантів, що не потрібно реєструватися в центрі ‒ покажіть свою музику там, де її не бачили і не чули! Це унікальна можливість принести свою музику тим людям, які живуть в спальних районах, і взагалі до центру не добираються.

Як львів’яни сприймають такі виступи, чи бували якість нестандартні історії, з цим пов’язані?

Зазвичай львів'яни позитивно реагують на “Свято музики”. Найбільше питань з гучністю звуку: буває таке затишшя-затишшя-затишшя, а потім ‒ бац! ‒ і в трьох локаціях викликають поліцію. Добре, що в нас є дозволи на публічні виступи у центрі міста. Таке трапляється, тому що люди в центрі музикою перенасичені, а так зазвичай люди збираються, радісно слухають, їм усе дуже подобається.

Ще одна проблема, з якою мені доводиться постійно стикатися, коли якийсь гурт “No name Вася” зареєструвався і хоче виступити на головній сцені на площі Ринок з повним сетапом і апаратурою, і обурюється, коли ми пояснюємо, що немає такої сцени.

Але комунікація не відбудеться, якщо це все працює односторонньо, власне, в цьому вся суть обєднавчої енергії “Свята музики”, що люди між собою ще до свята музики починають комунікувати, домовлятися з організаторами щодо локацій.

Нещодавно Ви почали працювати в Театрі Ляльок, розкажіть про цю частину Вашого життя, чому вирішили зайнятися театром?

Театр Ляльок завжди був для мене загадковою місциною в місті, тому що я знала про легендарний клуб “Лялька”, в якому довелось побувати один раз, на “заході” розквіту клубу. Я тільки й чула ці історії про “Ляльку”. Потім мене покликали працювати на фестиваль “Тустань”, де я познайомилася з директоркою цього театру та її заступником, і все якось так само собою сталось ‒ я вирішила піти працювати, допомогти цьому театру, тому що Уляна Мороз ‒ директорка Театару Ляльок робить дуже круту справу. Вона піднімає таку глибу, витягує театр з дуже міцного пострадянського болота ‒ це надзвичайно складна справа. Мені просто захотілося їй допомогти, тож мене охрестили як керівницю піар‒відділу, тепер я займаюся промоцією театру. В ідеалі я би хотіла займатися пошуком партнерів, налагодженням співпраці, але наразі ‒ лише банальні “фейсбуки”, друки. Думаю, ми уже трошки налагодили роботу.

Який зараз репертуар театру, на якого глядача ви орієнтуєтеся (вік, можливо “портрет” цільової аудиторії)?

Зараз ми розвиваємо театр, щоби він був цікавий інтелектуальній аудиторії, тобто батькам, які прагнуть розвивати розумних дітей. До 2017 року, на жаль, театр не спонукав, щоб його відвідували глядачі, які хочуть розвитку. Це був швидше примус: туди притягували дітей зі шкіл, садочків… Зараз у нас з'являються нові цикли та нові напрямки: є цикл “Розумна дитина”, де перша вистава ‒ “Знайдена лялька” розповідає про сортування сміття, далі буде вистава про дорожній рух та машинки. Третя вистава, яка планується, це ‒ про віртуальний світ і “зависання” в планшетах, які не дуже корисні для дітей.

Окрім цього, у нас нещодавно відбулися дві круті події: “Бейбі-театр” для тих, кому від 0 до 3 років, і запровадження програми, яка дозволяє переглядати вистави іноземними мовами ‒ англійською та польською. У нас поки що одна вистава англійською та польською, але я сподіваюся що незабаром буде більше.

Взагалі, хотілося би, щоб театр став таким “open space”, щоб був не лише театр з виставами, а й з екскурсіями, майстер-класами, простором для батьків, які хочуть у вирі нашого міста спокійно посидіти і чаю попити, поспілкуватися між собою. Простір навколо театру ми також плануємо переоблаштовувати, на новий сезон ми очікуємо прем'єру “Танго смерті”‒ дуже складної виставки для дорослих. Загалом ‒ дуже багато планів, які надихають розвивати культуру. 

Читайте також: Ляна Мицько ‒ про перезавантаження культового фестивалю “Флюгери Львова”

Усі фото ‒ Tementiy Pronov, Red Clay Halo Photography, Nazar Korovai, Danuta Zgarda надані Марічкою Чічковою спеціально для 032.ua

Повне або часткове копіювання матеріалу забороняється та вважається порушенням авторських прав