Ігор Кривецький: роз'єднаний Захід дозволяє Путіну зазіхати на майбутнє України

Резонансні заяви, що їх зробили лідери Німеччини, Британії, Сполучених Штатів та РФ за останні тижні, посилили напругу у відносинах між Заходом та Росією. 

Про це написав економічний аналітик, депутат Верховної Ради України VII скликання Ігор Кривецький у виданні Reuters.

Заяви президента США Дональда Трампа, канцлера Німеччини Анґели Меркель та міністра закордонних справ Великої Британії Бориса Джонсона про Іран, «Північний потік», Brexit та щодо міжнародних торговельних угод засвідчили непорозуміння між західними лідерами. На нещодавні провокативні заяви президента РФ Путіна в інтерв'ю австрійському ORF американський президент відреагував неоднозначно, нагадавши багатьом політику «замирення», яку сповідували західні держави щодо Гітлера у 1930-ті роки. Це посилює стурбованість скрутним становищем України, яка знову ризикує опинитися в ролі геополітичної розмінної монети.

«Україна знову ризикує опинитися в ролі геополітичної розмінної монети»

Захід занепокоєний. Суперечки, пов'язані з торгівлею та міжнародними відносинами зумовлюють головні розбіжності в економічній та культурній єдності Заходу, що ставлять під загрозу ключові принципи євроатлантизму, які характеризували міжнародні відносини між державами Заходу більше шести десятиліть. Популізм, владні суперечки та суперництво, замасковані як Realpolitik, не тільки підривають єдність Заходу, але й ставлять під сумнів майбутнє України.

Путінська Росія тривалий час заохочувала та експлуатувала відцентрові тенденції на Заході, посилюючи шовіністичні настрої в себе вдома і провокуючи проблеми в державах, які Москва традиційно називає «близьким зарубіжжям». Зосередивши увагу на внутрішніх суперечках і незважаючи на відкриту зневагу Путіна до прав людини та інших фундаментальних демократичних цінностей, Захід фактично дозволив йому погрожувати, залякувати та шантажувати сусідів Росії.

Одним із наслідків стало те, що більше 10 тисяч українців втратили життя, починаючи з Революції Гідності, й гинуть кожного дня на передовій війни з московським агресором. Це буде трагедія як для демократії, так і для євроатлантизму, якщо тепер Захід фактично продасть Україну.

7 червня 2018 року в загальнонаціональному ефірі президент Путін категорично відкинув можливість припинення нинішньої агресивної політики РФ щодо України. Він неодноразово наголошував, що Крим, анексований Росією 2014 року, не повернуть Україні, зухвало наголошуючи, що, мовляв, ця територія приєдналася до Росії добровільно.

У тому ж публічному спектаклі Путін пригрозив «жахливими наслідками для державності України», якщо Київ намагатиметься повернути самопроголошені на Донеччині та Луганщині псевдонародні «республіки». Для контрольованих Росією сепаратистів на Сході це означає запевнення, що Кремль буде продовжувати підтримувати ці квазідержавні формації з тією ж агресією та кровопролиттям, які використовував для їхнього формування.

«Прихильність Путіна до воєнних дій на українській території така ж стійка, як його зневага до поняття суверенітету України»

Прихильність Путіна до воєнних дій на українській території така ж стійка, як його зневага до поняття суверенітету України. У тому ж інтерв'ю він натякнув, що не вважає українців окремим народом, який має право на національне самовизначення, не кажучи вже про право приєднатися до Європи.

Незважаючи на міжнародне засудження та санкції, Путін не демонструє жодних ознак пом'якшення його політики. Навпаки – погляд Росії на Україну та території, які вона фактично окупувала, став більш непримиренним, що відображає економічні чинники, які знову змінюються на користь Росії: ціни на нафту зростають, західні союзники демонструють розбрат, а це пом'якшує збитки РФ від санкцій. Німеччина і Туреччина домовилися з Кремлем про альтернативні українським маршрути для транспортування природного газу, попри те, що ці проекти критикує багато аналітиків у Західній Європі за їхні безсумнівні негативні геополітичні наслідки. По суті, йдеться про змову німецького енергетичного бізнесу, пов'язаного з газовими компаніями, що належатьт Кремлю і які той ефективно використовує в гібридній війні, щоби підірвати суверенітет України. Водночас, посилюється заклик до скасування санкцій проти Росії.

Несподівано Президент Трамп зіграв на руку Путіну. По-перше, він погоджується з ідеєю зустрічі з президентом держави-агресора. Та ще й раптово пропонує повернути Росію до «Великої сімки». Новий прем'єр Італії швидко підтримав цю ідею. На щастя, інші члени «Великої сімки» твердо заявили – «ні», а канцлер Німеччини пояснила від їхнього імені, що не може бути зближення з Росією, поки не буде вирішено питання України.

Отже, наразі лідери G7 дали президенту Трампу зрозуміти, що його залицяння з Росією є недоречними, й нагадали Путіну, чого «сімка» очікує від нього. Але як довго вони будуть готові тримати цю лінію?

Російський керманич наполягає на «праві» Москви бути судом в останній інстанції, коли йдеться про Україну. Він не шкодує зусиль, щоби змінити позицію держав, які засудили його незаконні дії, в ім'я ілюзорної міжнародної розрядки на радість тим, хто не турбується про принципи і справедливість.

Для України, яка стримує агресію Росії на східному кордоні Європи вже більше чотирьох років, питання, поставлене Путіним у його останніх провокаційних заявах, зводиться до «бути чи не бути?». Прагнучи тіснішої інтеграції в трансатлантичні структури, Україна залишається в складній ситуації, що потребує зовнішньої підтримки. Важливим є розуміння: або трансатлантичне співтовариство поступається путінським блюзнірству та хитрощам, або Європа та її північноамериканські союзники стоять на своєму і змушують російського хулігана нести відповідальність, щоб уникнути сценарію 1930-х років щодо Іспанії та Чехословаччини.

Україна потрапляє в газові пастки «Північного потоку-2» та «Південного потоку» (російський проект, щойно узгоджений з Туреччиною), що вдарить по її економіці. Нинішнє суперництво у торгівлі між США та Європою також може вплинути на український експорт до Європейського Союзу. Занепокоєння посилюють подальші заклики з боку певних європейських країн зняти санкції з РФ.

Мало хто, здається, зауважив, що Росія тим часом прагне посилити свою економічну хватку ще одним елементом ‒ фактичною блокадою для України доступу до Азовського моря та стратегічно важливого порту Маріуполь. Це здійснюють не тільки нелегальним спорудженням мосту через Керченську протоку, що з'єднує російську територію з окупованим Кримським півостровом, але також шляхом зупинок і перевірки українських кораблів, що проходять через Керченську протоку, яка для України відіграє роль своєрідних Дарданелл.

Тим часом немає жодних ознак закінчення війни на сході України, що вже забрала понад 10 тисяч жертв. «Мінський» та «нормандський» формати досягнення мирного політичного врегулювання явно не працюють. У найкращому разі вони заморозили конфлікт, що означає закріплення де-факто російської окупації цієї української території, що спричинило вигнання з неї більш як мільйона її населення, особливо тих, хто є вірним Україні, а також руйнування й розкрадання інфраструктури та політичні переслідування.

На цьому тривожному тлі фінал Чемпіонату світу з футболу відбувається в РФ. Українці бачать це як демонстрацію вершини аморальності нарівні з Олімпійськими іграми 1936 року в нацистській Німеччині. Це путінська Росія також використає, як пропагандистське шоу, до якого залучать тих, хто знає, але їм байдуже, що Москва окупувала частину території Грузії та України, підтримує диктаторські режими, допомагає придушувати населення та готова вбивати противників в інших країнах, як показала недавня історія в британському Солсбері.

Тим часом Україна продовжує намагання розірвати совєцьке та російське минуле й зблизитися із Заходом. Це суверенний вибір українців, а не щось, що мали би вирішувати Москва або хтось інший. На цьому шляху вдалося досягти важливих успіхів, як от укладання Угоди про асоціацію з ЄС, що охоплює зону вільної торгівлі та безвізовий доступ, отримання значної зовнішньої фінансової та політичної підтримки, а також гарантії можливості вступу в майбутньому до західних блоків.

Україна прагне рухатися вперед, проте вона не зможе реалізувати зміни наодинці. Нам буде дуже важко вистояти перед Росією, особливо якщо санкції щодо неї буде послаблено, російська економіка відновлюватиметься через зростання цін на нафту, буде реалізовано проекти «Північний потік-2» і «Південний потік», а агресія Росії на сході України перейде вще один заморожений конфлікт на кордонах РФ.

«У цьому складному контексті Україна потребує більшого зовнішнього розуміння та підтримки, які враховують специфіку її ситуації»

У цьому складному контексті Україна потребує більшого зовнішнього розуміння та підтримки, які враховують специфіку її ситуації. Більше, ніж коли-небудь, Україні потрібні реальні гарантії закріплення за нею місця в євроатлантичних структурах, навіть якщо сама ця структура нині є дещо хиткою. І нам потрібні не такі декларативні гарантії, як у випадку з Будапештським меморандумом 1994 року, коли Україна добровільно відмовилася від свого постсовєцького ядерного арсеналу, а потім залишилася сам-на-сам з агресором.

Відтак представники правих сил України, що прагнуть побудувати демократичну європейську державу, засновану на національних та європейських цінностях, з успішною економікою та громадянським суспільством, вважають, що на цьому складному етапі Україна потребує наступного:

- практичних кроків, спрямованих на зміцнення безпеки України та захист її європейської самоідентифікації (включаючи практичні кроки в напрямку тіснішої інтеграції з ЄС тощо);

- жодного ослаблення санкцій проти РФ ‒ навіть посилення їх (беручи до уваги підвищення цін на нафту, що компенсує для Москви вплив санкцій), щоби зробити їх більш ефективними;

- більшої підтримки у військовій царині, щоби допомогти Україні стримувати подальші посягання Росії на її територію. Американські «джавеліни» мають важливе психологічне й символічне значення, але зрештою вони не матимуть якогось вирішального впливу;

- перегляду «мінського»/«нормандського» механізмів врегулювання ситуації; ці механізми, очевидно, не працюють і не є рецептом для просування вперед, а підписанти з українського боку зіграли на руку Путіну. Україні треба переходити до «будапештського» формату і пов'язувати його з Будапештським меморандумом. Для України та, зрештою, Європи важливо, щоб Росія не мала права диктувати свої умови через досягнення економічної залежності Європи внаслідок реалізації нових «потоків». Не можна дозволяти, щоби Москва економічно душила Україну внаслідок окупації Криму та нав'язаної гегемонії в Азовському й частині Чорного морів;

- розумної фінансової підтримки з метою запобігання регресу та стимулювання економічного зростання, беручи до уваги економічний пресинг Москви;

- подальшої допомоги в протистоянні атакам, кібер-війнам, фейковим новинам, у протидії корупції.

Захід, попри свої розбіжності, має визнати, що міжнародним засудженням і санкціями не вдалося пом'якшити політику Путіна і що через розбіжності та розбрат євроатлантисти дозволяють Москві нав'язувати Заходу свій власний варіант Realpolitik. Це неприпустимо ні для Заходу, ні для України.