У світлі нескінченних розмов про децентралізацію і прийдешню адмінреформу (як мінімум, на рівні злиття громад), саме час згадати про те, на що українська влада ніяк не зважаться вже третій десяток років. Мова йде про перекроювання кордонів і зміну числа областей в країні.
Про те, що на карті країни спостерігається, м'яко кажучи, диспропорція, і низи, і верхи говорять вже давно, пропонуючи то укрупнити області, скоротивши їх кількість рази в два, а то і в три, то взагалі відмовитися від такої адміністративної одиниці, замінивши їх повітами. Судіть самі: як можна порівняти за кількістю населення та займаної площі ту ж Чернівецьку область з Дніпропетровською або Донецькою?
А ще давайте подумаємо: якби свого часу в результаті укрупнення Закарпатська область влилася до складу більш великого об'єднання, чи зберігся б у ній заповідник корупції, що сформувався завдяки об'єднаним есдекам? Або якби років 10-15 тому Донецьку область розділили (згідно з географічним, економічним і етнічним критеріям) на три адмінодиниці - шахтарський пояс, Приазов'я та Святогір'я з прилеглими курортними і аграрними районами - була б настільки масовою підтримка ДНРії на Донеччині й взагалі, змогли б Янукович і обрізані донецькі здійснити свій хрестовий похід на Київ?
Між тим, в Україні є чимало населених пунктів, які могли б в силу історичних традицій, економічних позицій або промислового потенціалу претендувати на роль обласного центру. За умови внутрішнього перепланування карти країни. І мова зовсім не про окуповані території, «шефство» над якими продовжують нав'язувати Києву.
Умовно населені пункти з нашого ТОПу можна розділити на три групи. Перша - це міста, які «поцарювали» раніше, їх мешканці пам'ятають колишню велич і часом мріють про її відродження. До другої належать ті, що були в ролі частково обласних (саме такий статус, до речі, вже більше року має прифронтовій Маріуполь, в якому базується маса обласних структур). І нарешті, група номер 3 - це ті міста, в яких підвищення адміністративного статусу розцінюється як відновлення історичної справедливості і визнання істинної ролі того чи іншого граду в економіці та історії країни. Природно, є й ті, які при бажанні можна віднести до двох категорій відразу.
Безумовно, автор не претендує на точність розташування місць у рейтингу. Все це досить суб'єктивно. Втім, судіть самі:
ТАКЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ: ЦЕНТРИ ОБЛАСНІ І ГУБЕРНСЬКІ
Після жовтня 1917-го карта України перекроювалася неодноразово. Мова зараз не про територіальні придбання і втрати республіки, а про зміну статусів міст і сіл. Свого часу навіть маріупольське селище Сартана встигло побувати в ролі райцентру. А що вже говорити про більш серйозні населені пункти. До слова, в 1922 році в радянській Україні було 12 губерній, рік потому їх число скоротилося до дев'яти, а в 1925-му на зміну губерніям прийшли округи. Області з'явилися в 30-х і число їх час від часу змінювалося, в основному, у бік збільшення. Змінювалися і їх центри.
На 10-му місці нашого ТОПу - Ізмаїл. Центром Ізмаїльської області він був з 1940 по 1954 рік.
Нині населення міста поступово зменшується, перспективи порту, як і інших українських портів на Дунаї, складно назвати райдужними, але назвати цей населений пункт депресивним язик не повернеться. Для повноти картини варто додати, що Ізмаїльська область з 7 серпня по 7 грудня 1940 називалася Акерманською, а центр її знаходився в нинішньому Білгород-Дністровському (тоді - Аккерман).
9 місце - Дрогобич. Це старовинне місто було центром Дрогобицької області з 1939 по 1959 роки, з перервою на окупацію, звісно. Про колишній статус тут пам'ятають і, природно, у разі чого не проти повторити цей виток історії.
8 місце - Кам'янець-Подільський. За кількістю туристів це місто і сьогодні дасть фору більш ніж двом десяткам нинішніх обласних центрів. Звичайно, для «посвячення» в обласні центри цього недостатньо. Але є й інші факти. В УРСР Кам'янець-Подільська область існувала з 1937-го по 1954-й. Правда, сам Кам'янець-Подільський був її адміністративним центром тільки до 1941 року, а після визволення краю статус обласного отримав Проскурів (нині - Хмельницький). Але в історії Кам'янця були ієрархічні досягнення і вище.
З березня 1919 по листопад 1920 місто місто було столицею Української Народної Республіки. Більше того, з кінця 18 століття до революції Кам'янець-Подільський був центром Подільської губернії. З таким послужним списком залишатися в ролі райцентру?
7 місце - Бахмут (він же - поки що Артемівськ). Бахмут-Артемівськ не тільки на кілька століть старше Юзівки-Донецька. Це місто не тільки дореволюційний повітовий центр - з 1920 року і до розформування Донецької губернії в 1925 році, місто було її адміністративним центром! Тепер уявіть, як сприйняли тут непорозуміння у вигляді Юзівки в ролі обласного центру і що тут (в глибині душі) думають про донецьких.
Артемівськ, подібно Маріуполю, всі ці роки вважав себе якщо не першим в області, то вже точно й не другим. Тільки якщо в Маріуполі головним був аргумент економічний, то у Бахмута - історичний.
6 місце - Кременчук. З 1920 по 1922 рік був центром Кременчуцької губернії. Це раз. Сьогодні входить в десятку найбільших за чисельністю населення міст України. Це два. У числі розташованих тут підприємств - Кременчуцький нафтопереробний завод, Крюківський вагонобудівний, КРАЗ та ряд інших підприємств. Це три. І нарешті, в Кременчуці вам швидко пояснять, що це місто нічим не гірше Полтави. Це чотири. А при бажанні, можна знайти і п'ять, і шість, і сім ...
ВАРТО ДОТОРКНУТИСЯ, БОДАЙ ДОТОРКНУТИСЯ - І ТИ ВЖЕ ДРУГИЙ
5 місце - Чортків. Цей райцентр - образ збірний. На прикладі Чорткова можна переконатися, що навіть нетривале перебування обласних установ у необласному центрі позитивно впливає на останній.
Після звільнення цих країв Тернопіль був настільки зруйнований, що ряд установ Тернопільській області розмістили в цьому райцентрі. Дислокувалися вони тут з 1944 по 1946-й, після чого відбули в істинний обласний центр. Однак, саме завдяки цьому дворіччя у Чорткові з'явилися педагогічне та медичне училище, а також ряд інших закладів, наявність яких і сьогодні не дає місту впасти в депресію
А ЧИМ МИ ГІРШІ?
4 місце - Умань. Для непосвячених повідомляємо: Умань та Черкаси це дві великі різниці. Дійшло до того, що обласний центр в Умані іронічно називають «селом з тролейбусом».
Підтекст іронії очевидний: а чим ми гірші Черкас?! До речі, Черкаська область наймолодша в Україні по часу своєї появи. А міста Умань та Черкаси є свого роду центрами двох її частин - правобережної та лівобережної. Звичайно, адміністративні амбіції уманчан відомі менше, ніж гайдамаччина, хасиди і парк «Софіївка» (саме з цими трьома поняттями найбільше асоціюється місто), але у випадку реформ про свої бажання в колишньому повітовому, а нині районному центрі пам'ятають.
3 місце - Коростень. Це місто не було ні обласним, ні губернським центром. Воно просто було альтернативою Києву, як центру всієї Русі. Про це вам із задоволенням розкажуть краєзнавці та автори книг і статей, які аргументують, що Коростень був не просто центром древлянського союзу племен (який ні в чому не поступався, а само собою, перевершував полян, що заклали Київ), а взагалі найдавніший, центральний і важливе місто Давньої Русі, батьківщина билинних богатирів і істинних князів.
Посміхатися при цьому не рекомендуємо - у райцентрі на Житомирщині цю версію власної історії вважають чи не єдиною правильною. І навіть встановили на рік 1300-річчя міста 10-метровий пам'ятник древлянського князю Малу, «невинно убієнному» київською княгинею Ольгою.
2 місце - Кривий Ріг. Це місто теж з розряду “не перше, але й не друге”. І не де-небудь, а на Дніпропетровщині. Крупний науковий і промисловий центр (чого варті лише «Криворіжсталь» і ГЗК ?!), з гарною транспортною розв'язкою і навіть підземним метро-трамваєм є восьмим за чисельністю населення містом України. Додайте сюди також політичну складову у вигляді вотчини оппоблоковцев Вілкулів, які борються за сфери інтересів з екс-губернатором Дніпропетровщини Коломойським, і отримуємо потенційне гніздо «сепаратизму» містечкового значення.
Ну, а на 1 місці нашого рейтингу, звичайно ж, Маріуполь. За останній рік прифронтове місто стало символом боротьби, відомим всій країні, завдяки чому його навіть перестали плутати з Мелітополем. Про те, що «Маріуполь - не Донбас», тепер відомо навіть у Києві. Додайте сюди тимчасове виконання обов'язків обласного центру торік і знаходження тут силового блоку по нинішній день.
Але війна тільки загострила проблему, дала додатковий привід згадати про прагнення до «підвищення звання» приморського міста. А причини-то для цього існують давно. Це і географічна відміна Приазов'я від Донбасу, іншій етнічний склад населення, та сама всюдисуща економіка. У мирний час, ще до «донецької окупації», ходила така приповідка: «Якщо говорять, що Донбас годує Україну, то ви ж договорюйте, хто годує цей Донбас. А Донбас годують маріупольці ». Зараз, коли на окупованій території промисловість поступово йде в глибоке піке, ця сентенція (у другій її частини) дуже актуальна. Але для того, щоб казка стала бувальщиною, одного бажання жителів Приазов'я мало - потрібно ще, щоб у Києві не боялися перекроювати карту країни. Тому що, якщо цього не зроблять в нашій столиці, то за «ножиці» знову візьмуться закрійники з-за кордону - фахівці відрізати, а не пришивати. Причому винятково на свою користь.
Всеволод АРХІПОВ