Переселенка, яка тривалий час живе у Львові з патьма онуками, розповіла свою історію.
Олена Дубініна разом із п’ятьма онуками переїхали до Львова зі Слов’янська минулої весни. Син жінки – військовий, загинув від поранень, отриманих на війні, невістка дітьми не цікавилась уже кілька років. Зараз бабуся Олена для дітей стала мамою і татом, а квартира, яку родина орендує у Львові, замінила їм домівку.
У матеріалі жінка розповіла про перші дні повномасштабного вторгнення, евакуацію, виховання дітей, плани та мрії про перемогу.
"Звуки снарядів знала добре"
Жінка розповідає, що прокинулася 24 лютого від вибуху, якого не чула ніколи. Перший дзівнок був до сина, який служить по кнтракту ще з 2016 року. Саме він повідомив їй, що почалася війна.
«24 лютого для мене почалось о сьомій ранку. Я прокинулась від вибуху, якого не чула ще до цього, хоч звуки снарядів знала добре. Вийшла на вулицю, небо було сумним і сірим. Зателефонувала сину, який з 2016 року служив за контрактом, а син сказав єдине слово: “Почалося”», - згадує жінка.
Жінка розказує, що не панікувала. Евакуйовуватися зі Слов'янська вона також не збиралася, адже ще з 2014 року вона звикла до звуку сирен та вибухів.
"Поклали дітям у рюкзачки кілька речей, сіли та поїхали"
Переїхати зі Слов'янська жінка вирішила тоді, коли поранили її сина. Військового перевели на реабілітацію до Дніпра і вона вирішила, що хоче бути ближче до нього. Допоміг виїхати зі Слов'янська капелан, який служив у бригаді сина.
«Нам виїхати допоміг капелан із бригади сина. Поклала дітям у рюкзачки кілька речей, сіли і поїхали. Ми не думали, що їдемо надовго, взагалі не думали нічого. Думали про єдине – щоб син був живим і одужав», - каже жінка.
У Львові Олена опинилася теж не випадково. Сина, Андрія, у важкому стані на кареті швидкої доправили у військовий госпіталь у місті Лева.
Жінка зізнається, що коли вперше потрапила до Львова, то він здався їй похмурим та сумним. З житлом та навчанням дітей бабусі Олені допомогли волонтери.
«Львів здався мені сумним і похмурим. Певно тому, що від дороги ми були втомлені, не знали, де нам бути, де жити. Їхали світ за очі, щоб лиш бути поруч з нашим Андрієм. Було дуже багато питань: де ми будемо жити, де навчатимуться діти. З усім допомогли волонтери і управління «Служба у справах дітей». Ці люди стали для нас рідними, допомагають нам в усьому. То було так важливо, особливо у перші дні після приїзду. Адже ми нікого і нічого не знали», - ділиться жінка.
Переселенка зі Слов'янська самостійно виховує у Львові 5 онуків
"Нехай навіть у інвалідному візку, та він буде живим"
До останнього подиху Олена була з сином Андрієм. Він пробув у лікарні без свідомості 3 місяці. Згодом почав прокидатися, однак стан військового був досить складним.
Моменти з пораненим сином жінка згадує так: «Коли він прокидався, були такі моменти, я його запитувала, він кивав головою. Розуміла його без слів. Думала полікуємо його, і нехай навіть у інвалідному візку, та він буде живим».
На жаль, Героя врятувати не вдалося. Андрій помер 9 липня. Поховали військового на полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. Жінка каже, що тепер з нашим містом у неї нерозривний зв’язок, бо тут назавжди залишився її син.
«Дні, коли помер син, пам’ятаю погано. Організацією похорону та усіма питаннями займалась міська влада Львова. Я тоді була схожа на велику рибу, яку викинули на берег і вона ніби жадібно ковтає повітря, не могла думати, діяти, приймати якісь рішення», - ділиться жінка.
"У нас там залишився будинок, у ньому тепер живуть військові"
Після похорону сина Олена з п'ятьма внуками вирішила залишитися у Львові. У Слов'янську в неї залишився будинок, в якому зараз живуть військові. Жінка вважає, що у Львові є майбутня для її онуків, у місті порівняно тихо та є можливість спокійно навчатися.
«У нас там залишився будинок, у ньому тепер живуть військові. Я ніколи не думала, що у такому віці мені доведеться кудись переїжджати, залишати рідні серцю місця і змінювати своє життя. Цей рік змінив усе повністю, війна забрала найдорожче – сина. Ніби вирвала у мене шматочок серця», - згадає вона.
Найстаршому онуку пані Олени Нікіті – 17, молодшим дівчаткам Марині та Христині – 12 і 10, Надійці – 7, а Богданчику – 5. Нікіта уже знає, що робитиме як тільки стане повнолітнім, він хоче, як його тато, стати на захист України.
"Ракетна артилерія та наземні війська – ось моя майбутня професія. Вступатиму в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Буду боронити нашу землю як тато. Багато моїх друзів, яким 18, уже воюють. Я не можу бути осторонь. Це ж мій дім, буду його боронити", - ділиться Нікіта.
Але пані Олена хоче, щоб внук був поруч та допомагав з молодшими дітьми.
«Хвилююсь за нього, хвилююсь, щоб мати сили та здоров’я підіймати дітей на ноги. Вони ж ще зовсім малі. Вони мені дуже допомагають, і на кухні дівчатка старші – якщо треба допоможуть, і за молодшими приглянуть, але я ж розумію, що вся відповідальність лежить на моїх плечах», - каже жінка.
За неповний рік життя у Львові Олена Дубініна полюбила місто, каже, що вони тепер трохи львів’яни.
У річницю повномасштабного вторгнення Олена із онуками піде на могилу до сина. Онучки зробили паперові відкритки – хочуть передати для тата.
«Ходимо до нашого Андрійка часто, до нашого Героя, підемо і 24 лютого. Мрію про мирне небо над головами його дітей. Адже, перед усім, за це він загинув», - додає жінка.
Читайте також: Байден приїхав до Києва: що відомо про зустріч президента США із Володимиром Зеленським