Жити у стилі "Love, peace, freedom". Легенда хіпі-руху у Львові Алік Олісевич

Найвідоміший львівський хіпі 62-річний Алік Олісевич зустрічає мене широкою усмішкою і обіймами. Ми довго говоримо і розповідь легендарного літописця хіпі-руху немов машина часу переносить у Львів початку 70-х, коли тут тільки-но починала зароджуватися ця субкультура. Сайт 032.ua пропонує читачам вирушити у неймовірну мандрівку до «львівської Хіпляндії», а також почути захопливу історію життя патріарха львівських хіпі Аліка Олісевича.

Внутрішній протест

У дитинстві мені дуже подобався образ Ісуса Христа. Його лик, довге волосся, ряса, світлі помисли і слова. А ще дуже любив фільми про індіанців: приваблював весь отой колорит, пір’я, коні і дух романтики. Мені завжди хотілося чогось незвичного, якогось карнавалу в житті…

У час, коли суспільство зомбували «кобзонами», хотілося залпом ковтати все нове і ритми «Бітлз», «Роллінг Стоунз» прошибали до глибини, хоча ти міг навіть не розуміти текстів.

Про хіпі я вперше дізнався у 10-річному віці, коли прочитав у журналі «Вокруг Света» за 1968 рік статтю «Хождение в страну «Хиппляндию», в якій автор Генріх Боровик розповів про зародження цього руху у Америці. Я пам’ятаю, як сьогодні це. Стаття мала шість сторінок, були фотографії хіпі з Сан-Франциско. Це було щось неймовірне, я зачитував її просто до дірок.

Пам’ятаю, як купив у знайомого за три рубля перші джинси «Левіс». Одягнув їх на шкільну лінійку 1 вересня. Мого батька відразу викликали до школи, я вже знав, що отримаю на горіхи і втік з дому. Два місяці мене розшукувала міліція. Я ночував на дачах, збирав квіти і продавав на базарі, поки мене не впіймали…

Тобто ще зовсім дитиною я не хотів підпорядковуватися канонам, диктованим тодішнім суспільством. Це не було просто якесь хуліганство, це був мій внутрішній протест. Мене відправляли на перевиховання у військово-спортивні табори, але з цього нічого не виходило. Вже у 14 років я почав подорожувати автостопом. Зокрема, ми з товаришем вирішили поїхати до Литви на антирадянські демонстрації у Каунасі після того, як 19-річний симпатик хіпі Ромас Каланта у знак протесту облив себе бензином і спалив. У своїй записній книжці тоді він написав: "В моїй смерті винен лише суспільний лад".

Більшість хіпі у Львові у радянські часи пройшли через психлікарні

Довге волосся, рвані потерті джинси вважалися відхиленням від загальноприйнятих норм будівника соціалізму. Це все було ненормальним явищем для них. Більше того, ми сповідували пацифізм, тому не хотіли служити в армії з оцією всією совдепівською муштрою. І 99% моїх хіпівських друзів таки не служили…

Більшість хіпі у Львові й справді тоді пройшли через психлікарні. Я не виняток - також провів місяць на Кульпарківській. Коли у 16-річному віці прийшов на першу військово-медичну комісію в джинсах, з розмальованим обличчям, мене відразу запитали: "Ты ненормальный? В таком виде советский человек не должен ходить".

У 18 років, коли мали забирати до армії, знову була медкомісія у військкоматі: відправили на обстеження у психоневрологічний диспансер. Там розпитувалися, чому у мене волосся довге, чому обличчя розмальоване як у індіанця. Я нарозказував їм, що вживаю ЛСД, героїн, хоча їх тут ще в помині не було, таке напридумував, що взагалі в голову не вкладалося. Вже через годинку приїхала четверта бригада і мене забрали в "дурку". Тиждень я лежав у наглядовій палаті, де навіть вночі не вимикали світло. Місяць вони слідкували за моєю поведінкою, і щоб уникнути армії, мені доводилося грати роль. Там дали статтю 7-б (психопатія) і пояснили, що тепер для мене будуть закриті всі дороги у виші, також я можу забути про хорошу роботу. Але після Кульпарківської я таки знайшов роботу - 8 років працював натурником в Інституті прикладного та декоративного мистецтва (зараз Алік Олісевич ось уже 36 років працює майстром освітлення у Львівській опері).

Про наркотики або Sex & Drugs & Rock & Roll

Популярними наркотики серед хіпі на території колишнього Радянського Союзу стали у середині 70-х років, а у 80-х це явище набуло ще більших обертів. Коли у львівських хіпі налагодилися контакти з однодумцями з Москви, Санкт-Петербурга, Прибалтики це все прийшло і до нас. Звісно, у Львові не могло й бути мови ні про які ЛСД чи героїн, як у Америці, тут був так би мовити свій доморощений продукт: мак, конопля, а також різні таблетки. Героїн, ЛСД і все інше прийшли пізніше, коли більше почали привідкривати кордони, втім вони вже не мали стосунку до хіпі.

Через наркотики хіпі вели пошуки свого "Я", намагалися розширити свідомість, ще один момент - втеча від жорстокої реальності. Людина, яка виділялася у совдепівському суспільстві зовнішнім виглядом чи думками, вважалася неадекватом, придурком. На неї намагалися тиснути правоохоронні та партійні органи. Від цієї дійсності і тікали…

Дехто з моїх побратимів, на жаль, також занурився у цей психоделічний світ. Бачив, як з часом відбувалася деградація, це вже були не хіпі, а наркомани. Багато таких історій закінчувалися трагічно…

Що стосується мене, то єдине, що я пробував, коли мені було ще 14 років, - таблетки (кодеїн, прокопан), також однісінький раз мені вкололи морфій, але організм цього не сприйняв і мене відразу знудило. На цьому мої експерименти закінчилися і на них я поставив крапку. Додам, що у алкоголі також завжди знаю міру і до 30 років взагалі не пробував нічого спиртного. Більше того, за все життя не викурив ні однієї сигарети. Всі в шоці і кажуть, мовляв, ти ж якийсь нетрадиційний хіпі (сміється, - ред.). Але мені цього всього не треба, я ловлю кайф від життя!

Яка вона хіпівська "free love"?

Вільна любов - це сплеск емоцій, які накопичилися всередині. Вона без комплексів, вона не має рамок. Ці чисті почуття як вулкан, як гейзер вириваються назовні. І тут мова йде не лише про секс, вільна любов - це коли вам обом просто у кайф бути разом.

Чи є любов після 60 років? Так, вона існує. Ще кілька років тому я без тями закохався у жінку, яка молодша від мене на майже 20 років. У стані закоханості відчуваєш молодшим, тобі хочеться свою жінку і вранці, і в обід, і ввечері (сміється, - ред.).

Мій товариш Сашко Фещук, який цьогоріч відзначатиме своє 70-річчя, вже більше десяти років живе із своєю дружиною, яка молодша від нього на понад 30 років. Познайомилися вони на Шипоті (масштабний неформальний хіпі-фестиваль біля однойменного водоспаду на Закарпатті, - ред.). Ось такою буває "free love"…

А загалом любов - це саме життя. Я люблю цей світ і є щасливою людиною.

Хіпі-стиль. "Ми не були рабами речей"

Хіпі мали свою моду і для цього не потрібно було великих грошей. Хіпівський стиль був вільним, ми не були рабами тих речей.

Традиційна зачіска хіпі - довге волосся. Це для нас символ незалежності та свободи. З одягу крім джинсів, хіпі любили штани з брезенту, які шили самотужки. І у моєму хіпівському гардеробі колись були такі, а ще - широчезні кльоші з квітами, червоні штани з диванного матеріалу…

У такий спосіб ми створювали шоу, карнавал. Але, звісно, тоді це все не сприймалося: через довге волосся і рвані джинси важко було влаштуватися на роботу навіть вантажником.

Радянська система виховувала роботів

Ми не хотіли коритися тій системі, яка виховувала роботів. Не могли сидіти в отій клітці. Так, під час святкування Дня міста у Львові 20 вересня 1987 року відбулася перша в Україні політична демонстрація часів "перебудови".

На вулиці Вірменській нас зібралося десь 30 хіпі, ми підготували транспаранти пацифістського характеру. Пройшлися з цими гаслами центром міста і до нас підтягнулося ще десь 200 людей.

Усі вже хотіли гласності, змін, свободи. І мене це ще більше надихнуло зайнятися правозахисною діяльністю, так ми і створили групу "Довіра". Після демонстрації на нас вийшли дисиденти Чорновіл, Горині, Гель і ми вже далі з ними співпрацювали.

Хіпі розхитували радянську систему своїм зовнішнім виглядом, рок-музикою… Ми хотіли, щоб розпався Радянський Союз, хотіли свою незалежну країну - Україну. Зокрема, про це йшлося у нашому маніфесті "Історія радянських хіпі", який видали 1987 року закордоном. І мені приємно, що ми були причетні до розвалу тієї імперії зла.

Про український тризуб і російських хіпі, інфікованих синдромом "ватніка"

Після анексії Криму, війни на Донбасі російські хіпі почали звинувачувати українських у тому, що ми буцімто влізли у політику і вже не хіпі, а бандерівці.

Так, під час поїздки у США 2018 року на відзначення 50-річчя руху хіпі, у мене відбувся конфлікт з росіянами (тоді у Америці відбулася виставка про хіпі колишнього Радянського Союзу і Алік Олісевич був єдиним представником хіпі-руху від України, - ред.). Все почалося з футболки із тризубом, яку я взяв у цю поїздку. Російські хіпі, побачивши мене у ній, тицяючи на тризуб, запитали: "А что это такое?". Я їм сказав, що тризуб - це символ України. "Бандеровский символ", - резюмували вони. Я стримав себе і просто змовчав.

На одному публічному заході конфлікт дійшов апогею. Коли ми заповнювали анкети, я вказав, що приїхав з України, а саме - зі Львова. Російські хіпі почали "косилися" на мене: "Для чего ты акцентируешь внимание на Львове, мы же хиппи из Советского Союза. Еще и одел этот бандеровский тризуб…". Після цих слів мене просто прорвало. Мене всі обступили і я звернувся до друзів-американців із емоційною промовою. Я пояснив їм, що у нас вже 4 роки триває війна (станом на 2018 рік, - ред.), оскільки окупаційні сили Росії зайшли на територію України. Деякі мої друзі загинули там... А тризуб - це символ України, це символ волі, це "freedom". Більше того, наші побратими з Америки також не були аполітичними, варто тільки-но згадати війну у В’єтнамі. Американські хіпі палили повістки, бо не хотіли, щоб їх посилали воювати в чужу країну. Але це була чужа війна, а у нас інша ситуація…

Що стосується мене, то я не втручаюсь у ніяку політику, я просто патріот і люблю свою країну. Не можу бути байдужим, коли таке робиться... А непорозуміння з росіянами виникли, бо вони хоч і хіпі, але вже із психологією "ватніка".

Читайте також: Як будували львівське метро: історія місцевої "підземки"

Фото на головній: Тарас Бовт