9 серпня відбудуться чергові, вже шості, президентські вибори у Республіці Білорусь, які точно запам’ятаються поверненням інтересу населення країни до політики, появою нових політичних альтернатив, чергами для заповнення підписних листів на користь опозиційних кандидатів, арештами конкурентів і громадян, які не згодні з діяльністю “останнього диктатора Європи”, масовими мітингами на підтримку опозиції та погрозами Лукашенка застосувати силу проти свого народу. Чого боїться чинний президент Білорусі, чому кінець епохи Лукашенка все частіше пов’язують із COVID-19, Російською Федерацією, тарганом, 3% і жіночим тріо і на що чекати білорусам, розповіли аналітики Львівського центру політики та аналітики «Поліс» Микола Спересенко та Владислав Хомич.
Нетиповий рік для Білорусі
Білорусь – найяскравіший приклад пострадянської країни з усіма характерними їй ознаками: загальмований процес переходу від відсталої планової економіки до ринкової, вплив на політику корисливих людей з інших сфер, проблеми зі свободою слова й демократією, низький культурний розвиток і незмінний радянський менталітет більшості населення. Оскільки це є президентсько-парламентська республіка, саме від персоналії Олександра Григоровича чимало залежить як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави. Левову частку всіх важливих обов’язків у країні Лукашенко “тримає під особистим контролем”, про що він сам не соромиться регулярно говорити.
Після розпаду СРСР у 1991 році, як і більшість його колишніх республік, Білорусь у зовнішній політиці була тісно пов’язана з Росією, і весь світ тривалий час вважав їх найближчими соратниками. Втім, Лукашенко часто заявляв, що Білорусь ні від кого не залежна й суверенна держава, яка сама собі може дати раду, і взагалі дотримується нейтралітету. Однак, Захід не поспішав щодо повноцінної інтеграції Білорусі до свого простору, адже офіційний Мінськ досі жив у радянських чи пострадянських реаліях: корупція, низький рівень життя населення та схильність до авторитаризму.
Апогеєм зацікавленості світу в зовнішній політиці цієї країни стала зима 2019–2020 років, коли на високому рівні обговорювалась інтеграція Республіки Білорусь і Російської Федерації в одну союзну державу. Переговори Лукашенка та Путіна тривали довго й у декілька етапів, але якоїсь конкретики в результаті так і не прозвучало — домовитися про підписання договору не вдалось. Білорусь залишилася цілком незалежною, суверенною державою, хоча самі розмови про такий можливий розвиток подій неабияк насторожили міжнародну спільноту й самих білорусів, а країна отримала економічні збитки через відмову інтегруватися в союзну державу.
Білоруський народ ніколи не виділявся особливим шовінізмом і нетерпимістю до якоїсь нації, проте, як і українці, завжди розмежовував себе від сусідів. Населення переважно було проти повної інтеграції з РФ, мовляв, це суперечить їхнім національним інтересам. Окрім того, народ втомився бачити в політичній верхівці одні й ті самі обличчя, одну й ту саму систему. Відповідно, з кожним роком правління чинної влади опозиційні настрої поширюються все більше. Особливо, коли бачиш, що в сусідній Україні братній народ спокійно може висловити недовіру владі й оновити політичну систему за допомогою демократичних інструментів.
Попри всі жартівливі стереотипи, пов’язані з картоплею, тракторами та селом, Білорусь є індустріально-аграрною державою. Ба більше, саме сільськогосподарська складова в країні відіграє далеко не передову роль, на неї припадає лише 9,2% (для порівняння — в Україні цей показник становить 13,3%). Головним економічним партнером Білорусі є РФ. Основні галузі розвитку промисловості — це тракторна, машинобудівна, металообробна, велосипедна. Також Білорусь в економічному аспекті — надто централізована держава: левова частка виробництва напряму залежить від Мінська, в районі якого сконцентровано близько чверті виготовлення промислової продукції. Білорусь є малопривабливою для іноземних інвесторів і підприємців, адже тамтешнє законодавство не забезпечує належних умов для ведення бізнесу, а іноді й узагалі перешкоджає цьому. Загалом на фоні європейських держав економіка Білорусі є малорозвиненою, що й позначається на низькому рівні населення за мірками цивілізованого світу.
Політичне життя в Білорусі — доволі нудне, як і в Радянському Союзі, де завжди при владі всім очевидні політичні сили та люди. Формально, Мінськ допускає до парламенту представників різних партій, у тому числі й опозиційних, однак реально ухвалюють рішення ті, хто наближені до чинного президента. Багато людей — принаймні донедавна — здебільшого рідко втручалися чи взагалі цікавилися політичним життям своєї країни, адже розуміли й бачили, що фактично це ні на що не впливає, глобально нічого не змінюється. Серед тих, хто цікавиться (традиційно це є амбіційна та перспективна молодь), поширені проєвропейські прогресивні настрої, а от радянське покоління досі сумує за комуністичним минулим, що стає основою консервативного білоруського менталітету.
Під час пандемії та глобального карантину міжнародна спільнота з цікавістю спостерігала за різними країнами світу й за тим, хто і як бореться з розповсюдженням вірусу. Чи не найбільший інтерес у світі, а серед європейських держав — так точно, викликала до себе Білорусь. Оскільки її президент до останнього не визнавав небезпеку поширення COVID-19, називаючи це “психозом”. У той час як майже вся Європа та США “захлиналися” кількістю заражених і померлих, у Білорусі діти ходили до школи, відбувався футбольний чемпіонат, а на параді “Перемоги” зібрався натовп, який переважно був без засобів індивідуального захисту.
Такі сумнівні дії, спрямовані на боротьбу з поширенням хвороби, а точніше їхня відсутність, неабияк обурювала свідомих громадян. Подібного ставлення до настільки серйозних речей не зрозумів і весь світ. Так Білорусь ближче до кінця липня стабільно входила до першої десятки країн за кількістю захворювань у Європі. Станом на 29 липня, понад 67 тисяч заражених на COVID-19 було зафіксовано як у Білорусі, так і в Україні, однак кількісно населення другої в чотири рази перевищує першу. Очевидно, що, якби влада на чолі з президентом діяла оперативніше й ефективніше, такої ситуації можна було б уникнути. Це розуміють і білоруси. Саме в таких умовах країна прийшла до президентських виборів.
Правила гри
Для того, аби балотуватися у Президенти Республіки Білорусь, необхідно бути громадянином Білорусі з народження, не молодшим 35-річного віку, володіти виборчим правом і проживати на території держави не менше 10 років перед виборами. Крім цього, у претендента на президентське крісло не повинно бути судимості. Особливою умовою для потенційного кандидата є необхідність назбирати мінімум 100 тисяч підписів виборців у підтримку його висування, щоби бути офіційно зареєстрованим ЦВК.
Як це відбувається на практиці? Зареєстрована ініціативна група виборців у кількості не менше 100 осіб може висунути кандидата у президенти. Потім починається збір підписів ініціативними групами в підтримку свого кандидата. Після збору необхідної кількості підписів відбувається їх перевірка. За умови наявності необхідних 100 тисяч підписів і всіх потрібних документів із правдивою інформацією ЦВК приймає рішення про реєстрацію. Відмова у реєстрації можлива, якщо кандидат не відповідає вимогам чи за невиконання вимог виборчого кодексу, наявності судимості, відсутності мінімум одного документу, потрібного для реєстрації, недостатньої кількості зібраних підписів, використання для власного висування засобів або фінансування іноземних держав, організацій чи окремих осіб, наявності 15% сфальсифікованих підписів необхідних для висування, суттєвої різниці між вказаними в декларації даними та наявним майном, використання службового становища або адміністративного ресурсу під час збору підписів, повторного порушення норм виборчого кодексу при наявності попередження.
Які права отримує кандидат у президенти?Серед основних прав є такі: виступи на зборах, використання засобів масової інформації, доступ до необхідної інформації. Крім того, органи державної влади, громадські об’єднання, керівники організації й органи місцевого самоврядування зобов’язані сприяти в організації зустрічей з виборцями та надавати необхідні інформаційні матеріали для проведення виборчої кампанії.
Здавалося, правила гри зрозумілі й на папері є достатньо демократичними, але поки головою ЦВК є Лідія Єрмошина (з 1996 р.), норми виборчого кодексу застосовуються вибірково, кандидати не є рівними, вибори — непрозорі та несправедливі, а сама виборча комісія діє за вказівками Олександра Лукашенка. У цьому ми переконаємося під час знайомства з кандидатами та історією їх “реєстрації”.
Незмінний кандидат
Вшосте кандидує у президенти незмінний керівник країни Олександр Лукашенко, який, станом на 2020 рік, найдовше перебуває при владі з-поміж лідерів європейських держав. 10 липня 1994 року в другому турі Лукашенко переміг на перших виборах незалежної Білорусі, які тоді були визнані демократичними і з боку Заходу, і з боку пострадянського простору. Це були останні демократичні вибори. Середній показник чинного президента на наступних чотирьох виборчих кампаніях склав 80,45% отриманих голосів. Звідки взявся такий результат? Про Лукашенка та його політичні погляди за 26 років президентства відомо всім, тому наша увага сконцентрована на решті кандидатів, які потенційно можуть замінити “останнього диктатора Європи” вже 9 серпня.
Особливо небезпечні
Валерій Цепкало, 55 років
На відміну від деяких інших кандидатів, Цепкало має досвід у політиці, адже з 1994 по 1997 був заступником міністра закордонних справ, а протягом наступних п’яти років обіймав посаду посла Республіки Білорусь у США. Загалом його політична діяльність та життєвий шлях складалися так, що Валерій мав би тяжіти до західних капіталістичних цінностей, як бізнесмен і людина, яка певний час жила у Штатах та знає англійську мову, що для радянського покоління є доволі рідкісним явищем.
Після кар’єри дипломата Цепкало переважно займався парком високих технологій — спеціальним податково-правовим режимом для розвитку IT-сфери в Білорусі. Він є одним із засновників ПВТ, очолював цей парк із 2005 до 2017 роки. Причини відходу Цепкала невідомі, проте Лукашенко закликав журналістів поцікавитися, чому той залишив посаду директора ПВТ.
У своїй передвиборчій агітації цей кандидат закликає до широкомасштабних реформ у сільському господарстві та промисловості, армії, освіті й медицині. Стосовно зовнішньої політики, Цепкало заявляє про необхідність багатовекторного розвитку міжнародних відносин Республіки Білорусь з іншими державами, особливо зі США та членами ЄС. Однак, з іншого боку, Валерій Вільямович є прибічником проєкту інтеграції РБ і РФ, однак на особливих умовах.
Цепкало став першим із серйозних опонентів чинного президента, кого ЦВК не зареєструвала. Його штаб зібрав близько 220 тисяч підписів, з яких відібрав 160 тисяч, однак ЦВК зарахувала лише 75 тисяч, чого виявилося недостатньо для подальшої участі у виборах (потрібно не менше 100 тисяч). Згідно з неофіційними (офіційні — заборонені) соціологічними опитуваннями перед виборами, Цепкало був третім за підтримкою серед населення з понад 20%, поступаючись лише Тихановській та Бабарико.
Віктор Бабарико, 56 років
Найочевиднішим опонентом чинного президента став Віктор Бабарико, який лідирував майже у всіх рейтингах і соціологічних опитуваннях, що проводять білоруські ЗМІ (нагадуємо: об’єктивні загальнонаціональні опитування чинна влада проводити не дозволяє). Відсоток його підтримки коливається від 40 до 50. Бабарико проводить потужну передвиборчу агітаційну політику — майже всі білоруси знають про нього та сприймають як головну альтернативу Лукашенку.
Віктор Дмитрович є банкіром і фінансистом за родом зайнятості, окрім того — культурним діячем та віднедавна політиком. Будучи достатньо кваліфікованим економістом, Бабарико, як і деякі інші кандидати, заявляє про пріоритетність економічних реформ у Білорусі, а винуватцем теперішньої ситуації вважає Лукашенка. У зовнішній політиці основний опозиціонер надає перевагу нейтралітету, не йдучи на поступки Росії у своїх інтересах, захищаючи насамперед інтереси Білорусі, говорить про потребу виходу країни з Організації договору про колективну безпеку, до якої входять РФ, Вірменія, Казахстан, Таджикистан та Киргизстан. Саме Бабарико є автором ініціативи щодо проведення референдуму про повернення до Конституції 1994 року, коли Білорусь була не президентською, а парламентською республікою. Також тоді до національної символіки Республіки належали її історичні біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня”, білоруська мова ж була єдиною державною.
Наразі Віктор Бабарико знаходиться під вартою, його підозрюють у відмиванні коштів, корупції й ухиленні від сплати податків, проте Захід і населення Білорусі переконані, що це черговий політичний арешт.
Допущені владою
Анна Конопацька, 43 роки
Ця жінка є досвідченим політиком та юристом. Проте, на думку багатьох експертів, вона дещо відрізняється від решти опозиційних кандидатів і “сама є не так опозицією проти Лукашенка, як проти решти претендентів на пост президента”. Вона — самовисуванка, однак із 1995 по 2019 роки була членом “Об’єднаної громадянської партії”, основною ідеологією якої є ліберальний консерватизм з поміркованою правою позицією. Ба більше, колишня партія Конопацької тісно співпрацює з російськими протеже зі схожими поглядами й ідеями, наприклад, “Союз правих сил” і “Партія народної свободи”. Сама ж Анна вважає своїм першочерговим завданням налагодити юридичну систему країни, що, на її думку, має надто багато прогалин, які потрібно залатати. Це єдина кандидатка, яка відмовилась як від агітаційних пікетів, так і від можливих дебатів.
Сергій Черечень, 36 років
Черечень чи не найкраще зі всіх кандидатів демонструє свою передвиборчу програму. У нього є власний сайт із хорошими можливостями для фідбеку, та й загалом зі змістовним інформативним наповненням.
Про кожну з позицій, зображених на фото, будь-хто може почитати детальніше, а також поставити запитання. Загалом з ідей Сергія зрозуміло, що він також виступає за демократизацію та лібералізацію суспільства у кращих проєвропейських традиціях. На вибори Черечень висувається від партії “Білоруська соціал-демократична громада”, яка є опозиційною відносно Олександра Лукашенка, а щодо провідної ідеології партії, то це проєвропеїзм, помірний білоруський націоналізм та енвайроменталізм — виступи за захист й опіку над навколишнім середовищем.
Андрій Дмитрієв, 41 рік
Напевно, найбільш обділений увагою кандидат. Він висунувся на вибори від громадської організації “Говори правду”, яка відома своїми невеличкими локальними досягненнями для простого населення; основна позиція, що відстоюється прихильниками — це демократизація та лібералізація білоруського суспільства. Сам же Дмитрієв — молодий політик із прогресивними проєвропейськими ідеями. Він виступає за децентралізацію, перезапуск економіки й політичний нейтралітет Білорусі (принаймні на найближчі роки), підкреслює, що до членства в ЄС ще далеко. За взірцеву концепцію він бере модель розвитку маленьких містечок у Польщі, а в масштабах країни — Фінляндію, де особливих успіхів досягли в галузях освіти та культури.
Світлана Тихановська, 37 років
Історія цієї претендентки на пост президента — не шаблонна, адже Тихановська зареєструвала свою кандидатуру через те, що ЦВК не прийняла намірів балотуватися в президенти її чоловіка, Сергія Тихановського, аргументуючи це хибностями в документації. Самого Сергія згодом арештували, очевидно, через політичні мотиви, і він досі перебуває під вартою, а його справа максимально затягується. Тепер Тихановська від свого імені захищає інтереси одразу трьох об’єднаних найбільших ініціативних груп кандидатів: свою, Віктора Бабарико та Валерія Цепкала. Останніх двох ЦВК не зареєструвала. До об’єднаного штабу, крім Тихановської, входять дружина Валерія — Вероніка Цепкало — й довірена особа від Бабарико — Марія Колєснікова. Своєю основною місією кандидатка називає прихід до влади з метою зламати систему, режим, коріння якого вросло дуже глибоко за останніх 26 років. Відповідно, її ключовою обіцянкою є проведення вільних незалежних виборів у перші ж пів року після обрання. Так, подібне для Білорусі — справді в новинку, адже жодні вибори з 1994 року міжнародна спільнота не вважає легітимними. Сама вона президентом не планувала бути й досі не хоче. Оскільки Світлана через певні обставини стала лише представницею інтересів свого чоловіка, детальніше варто розглядати саме його персону.
Сергій Тихановський — блогер і підприємець, автор проєкту та ютуб-каналу “Страна для Жизни”, в якому яскраво виражає опозиційну точку зору й критикує чинну владу. Він очолює ініціативну групу своєї дружини, хоча розуміє, що ні вона, ні виборці не готові до жінки-президента в Білорусі. Тихановський, за винятком останнього року, не займався політикою, отож складно говорити щось про його політичні погляди. Однак, оскільки суть його блогу — це надання слова звичайним білорусам, переважно з провінцій, очевидно, що Сергій — за демократію та свободу слова. Також він виступає за децентралізацію влади: мовляв, це дасть змогу чиновникам повноцінно працювати на користь народу, а не на президента. Після декількох арештів стає зрозуміло, що Тихановський не хоче жити в міліцейській державі, як і люди, що його підтримують. А на питання, чи є в його кампанії російське коріння, відповідає: “У Білорусі проросійський кандидат — один, і вже давно”, натякаючи на чинного главу держави та пригадуючи розмови про інтеграцію з РФ.
“Президентська шахівниця”
14 липня ЦВК Білорусі зареєструвала 5 претендентів на пост глави держави, а саме: А. Дмитрієва, А. Конопацьку, О. Лукашенка, С. Тихановську, С. Череченя. Тоді ж у Мінську та інших регіонах відбулися демонстрації протесту на підтримку незареєстрованих В. Бабарика й В. Цепкала.
15 липня у столиці, перед будівлею ЦВК, вишикувалася черга охочих подати скаргу про нереєстрацію В. Бабарика та В. Цепкала кандидатами в президенти. Велика кількість людей надсилала скарги поштою. У той самий час правоохоронні органи масово затримували осіб, які брали участь в акціях протесту й перешкоджали багатьом громадянам вільно пересуватися столицею.
16 липня відбулося об’єднання штабів В. Бабарика, В. Цепкала і С. Тихановської, які окреслили спільні цілі та висловили підтримку єдиному альтернативному кандидатові цих президентських виборів — Світлані Тихановській. Ключові позиції згаданого союзу такі: заклик до білорусів не ігнорувати вибори 9 серпня, звільнення всіх затриманих з політичних чи економічних мотивів, проведення нового чесного й справедливого голосування в піврічний термін після обрання Тихановської, прохання реєструватися незалежними спостерігачами та захищати своє право на вибір. Після цього по всій країні відбуваються протестні демонстрації об’єднаної опозиції.
23 липня О. Лукашенко закликав Міністерство закордонних справ Білорусі примусово видворити з країни іноземні ЗМІ, які, на його думку, закликають громадян до масових безладів. Також білоруська влада повідомила про можливе обмеження інтернету під час проведення виборів.
29 липня відбулося затримання 32 бойовиків приватної військової кампанії “Вагнер”, які потрапили до Білорусі з Російської Федерації. Ця подія була сприйнята неоднозначно: офіційний Мінськ звинуватив РФ у спробі вплинути на результат виборів і підтримку опозиції, натомість опозиційні сили припускають, що арешт “вагнерівців” — це інсинуація з боку влади, аби не допустити проведення акцій протесту й передвиборчих пікетів, а також, щоб залякати громадян.
30 липня С. Тихановська викликала О. Лукашенка на дебати, які той проігнорував.
31 липня в Мінську відбувся найбільший мітинг об’єднаних штабів Тихановської, Бабарика та Цепкала. За інформацією правозахисного центру “Весна”, учасниками акції стали понад 63 тисячі білорусів.
4 серпня розпочалося дострокове голосування на президентських виборах. Як повідомляє “Радіо Свобода”, на виборчі дільниці масово не допускають незалежних спостерігачів, натомість представники провладних організацій перебувають на них постійно. Також цього дня О. Лукашенко звернувся до білоруського народу під час зустрічі з депутатами й чиновниками. Слід зазначити, що чинний президент не відвідав жодного передвиборчого мітингу та не брав участі в передвиборчій агітації на телебаченні.
6 серпня було скасовано масштабний мітинг С. Тихановської в Мінську з огляду на відсутність вільного простору для його проведення.
Якою буде Білорусь 10 серпня?
Очевидно, що чинна влада зробить усе, аби О. Лукашенко виграв вибори з понад 70% підтримки. Однак, чи вважатимуться такі вибори легітимними? Все більше білорусів в особі Лукашенка бачать не диктатора, а “Сашу 3%”. Звісно, незалежні соціологічні агенції в країні заборонені, проте знайшлися методи оцінювання реальних політичних настроїв населення. Серед них варто відзначити незалежних спостерігачів, які на цих виборах більш підготовлені та скоординовані, платформу “Зубр”, що є ІТ-інструментом фіксації порушень на виборах у реальному часі, систему “Голос”, у якій за допомогою чат-ботів можна завантажити фотографію бюлетеня (у Білорусі це не заборонено) і зафіксувати свій вибір, а також просвітницьку платформу “Чесні люди” від штабу В. Бабарика. Успіх перелічених інструментів залежить від громадян: для захисту результатів виборів необхідно, щоб ці засоби використали понад 50% виборців.
Аби білоруська влада змогла стримати протестні настрої після виборів, їй необхідно готуватися до реформ. Позаяк можновладці постійно знижують рівень своєї легітимності, отож втрачають право на легальне застосування примусу й сили. Головним залишається питання: що отримає об’єднаний штаб і чи можна очікувати народження нової потужної політичної еліти? Чи побачимо ми акції на захист результатів виборів і чи не скористається такою ситуацією Росія?
Автори: Микола Спересенко та Владислав Хомич