21 лютого у Львові відбувся допрем’єрний показ воєнної екшен-драми під назвою "Черкаси". Кореспондент 032.ua також переглянув новий фільм про опір останнього українського корабля в Чорному морі одразу після анексії Кримського півострова "зеленими чоловічками".
І якщо говорити про певні очікування, то "Черкаси" справді не зовсім те, чим спершу могли видаватися – "ще один фільм на військову тематику", який буде цементувати ще один національний міф?
Спойлер: ні. І хоча до сценарію іноді надто багато питань. І стрічка, очевидно, далеко не всім сподобається саме тими моментами, які автору видались сильними, – дебют, можна так сказати, що вдався. До слова, екшену як такого в ній не те, що б дуже багато – куди більше діалогів та сцен, явно більш очікуваних в якомусь арт-хаузі, аніж в українському екшені. Але ж не дарма це також і воєнна драма.
Жорстокий "реалізм" – герої не завжди такі вже й герої, внутрішня критика української армії, повно мату та лайки, сцени 18+ і за фільм при цьому всьому – ні разу не соромно. Навпаки – тому що всі ці елементи грають на користь і виконують свою мистецьку функцію. Творцям фільму вистачило сміливості зняти справжнє соціальне кіно, а не "шароварну пропаганду" навіть в контексті досі триваючої війни.
"Останній корабель у Криму"
Ринок українського кіно продовжує стрімко нарощувати пропозицію. Ось і "Черкаси" – натхненний реальними подіями, перший фільм на тему Військово-морських сил України, прем'єра якого запланована на 27 лютого. 2014 року, після анексії Кримського півострова, останній український тральщик U311 "Черкаси" ще три тижні не здається ворожій армії. Але окупанти з кожним днем все агресивніше намагаються захопити судно з українським прапором.
Але ні відступати, ані тікати – просто нікуди. Залишається тільки продовжувати безнадійне протистояння, знаючи, що перемогти у цій ситуації – неможливо.
Попри те, що стрічка натхненна реальними подіями, це все ж таки художній фільм, тому ставитись до нього слід як до художнього фільму, а не як до історичної хроніки, перевіряючи всі збіги з реальністю. Як зазначила перед показом одна з продюсерок фільму, "мета стрічки не в тому, щоб сподобатись, а в тому, щоб не лишити байдужим". І кіно справді досягнуло цієї мети – складно залишитись байдужим якщо не через саму тему, то через питання, зауваги чи претензії до стрічки. Що, насправді, не робить її гіршою.
"Я з тобою поїду"
Одні з головних героїв, Мишко та Лев – звичайні хлопці, які живуть в типовій реальності українського села. Мишко хоче і водночас боїться йти на флот, хоча робити йому в селі особливо нічого: глядач знайомиться з персонажем одразу після бійки. Закривавлений Мишко приходить на похорон до товариша, де напивається, й після цього йде в клуб. Однозначно не герой будь-чийого роману.
А от Лев – дещо приємніший, але куди загадковіший персонаж. В селі до нього ставляться як до трохи "ненормального". Вперше ми з ним знайомимось на тому самому похороні, куди "завалився" побитий і п’яний Мишко, – це Лев ховає когось близького. Наступного дня, закінчивши роботу на городі, він вбиває свою корову, яка була смертельно хворою і так, весь у крові, приходить до Мишка, мовляв, я з тобою поїду. Втрачати йому, вочевидь, вже нічого.
Що тішить – характери персонажів справді змінюються протягом фільму, події залишають на них своїй відбиток. Мишко і Лев в кінці фільму – геть не ті самі Мишко та Лев, що й на початку. А десь після 30 хвилин ці двоє перестають бути "головними" і зливаються разом з усім іншим екіпажем, який, якщо уважно переглядати перебіг подій, весь стає впізнаваним та характерним. Доволі вдалий баланс між потребою у головних персонажах – і бажанням розповісти й показати всіх інших.
І тут же ж можна згадати про перші зауваження, які є зворотнім боком його вдалих сторін: сценарій. "Черкаси" – фантастично-прекрасно красивий фільм, дивитись який варто на великому екрані. До аутентичності зйомок, до атмосфери, у яку нас успішно занурюють протяжними кадрами неспокійного Чорного моря, ніяких питань немає. А от сценарій, серце всілякого фільму, іноді дивує: багато незначних сюжетних ліній нікуди не ведуть чи просто обриваються.
Читайте також: Як знімають фільм "Довбуш": Свірзький замок, селфі з опришками й кінокар'єра
Можливо, це проблема кінцевого монтажу, але глядач ніколи не дізнається про масу нюансів, які мають прямий стосунок до історії фільму. З одного боку, це можна сприймати як таку собі нарізку з повсякденного життя моряків. З іншого – іноді це надто сильно впадає в очі.
Нам закидають начебто щось вагоме, а потім це ніяк не розвивається, і доводиться перемикатися на нову сюжетну гілку, намагаючись второпати, чи продовження десь тут – чи краще все ж "забити" на деякі нюанси й дивитися далі, зосередившись на "закінчених" сюжетних лініях – і на способах, якими фільм втягує в свою реальність. Порада: краще дивитись далі, а вже після – аналізувати. Відволікшись, доволі легко пропустити момент, який справді може бути вагомим.
"А присягу ти якій країні складав?"
Вступ, справді, задає тон всьому подальшому наративу і глядач ще не раз, імовірно, натраплятиме на сцени, які здаватимуться йому вельми несподіваними. Побоювання щодо "Черкас" можна було б назвати класичним: чи не скотиться стрічка в ура-патріотизм? Чи не стане вона кольоровою, неймовірно гарно знятою пропагандою про чорно-білий світ з однозначно хорошими українськими військовими й "поганими москалями". І ні, з цим все добре, бо фільм, здається, поцілив ще далі, ніж розраховував.
"Черкаси" не боїться бути суперечливим фільмом попри свій "екшн" жанр – екшн тут, на щастя, інструмент, а не "фішка". У фільмі є сцена, в якій команда корабля відвідує місцевий стрип-клуб – і 18+ виглядає тут цілком доречним, сцени не виглядають експлуатацією сексуальності. Те саме з мовою – у фільмі постійно лунає як лайка, так і російський мат, всі персонажі спілкуються на спектрі від чистої української – до чистої російської, більшість же спілкується суржиком. І це беззаперечний плюс фільму, адже складно собі уявити подібний фільм, в якому б всі персонажі говорили цензурною й літературною українською – це як-не-як армія, а не театр.
Та й персонажі справді схожі на живих людей – серед них немає однозначно білих та пухнастих, хоча однозначно неприємні суб'єкти є. Так, капітан "Черкас" мужньо не здавався, але це – його обов’язок. Так, екіпаж тримає оборону навіть у цілковито безнадійній ситуації, але в усьому іншому житті це не найприємніші люди, з якими навряд хотілося б перетинатися в реальному житті й за інших обставин.
Окремо слід, на чому акцентує сам режисер фільму Тимур Ященко, звернути увагу на роль кримськотатарського народу як в цій історії, так і в реальному протистоянні російській агресії. Місцевий "авторитет" всіляко допомагає команді останнього тральщика, навіть ризикуючи своєю безпекою. Але навіщо він це робить – сценарій не пояснює.
Щодо всього іншого – фільм справді витримує "перевірку реальністю". Зображуваному хочеться вірити якраз не тому, що воно зручне й приємне, а тому, що воно справді близьке до реальності і здебільшого – вкрай неприємне: героїзм в окремих ситуаціях не робить людину святою, але й людські помилки – не вирок. Людина в цьому фільмі – суміш доброго і поганого в різні обставини свого існування, в залежності від ситуації, яка й визначає її дії, перевіряючи "цінності" та "установки" на реальність.
Досить цікаво стрічка також зобразила взаємини між військовими обидвох армій до самого конфлікту – всі між собою були знайомі і російські військові у фільмі також не хотіли відкривати вогонь і вбивати тих, хто опинився по той бік їхнього ідеологічного кордону. Показані у фільмі персонажі з російського боку нічим не відрізняються від українських, їх не демонізують – всі ці моменти зайвий раз виказують, що "Черкаси" справді намагався зобразити художню ситуацію, а не збудувати ще один міф, тиснути патріотизмом чи маніпулювати "достовірністю".
Ложка дьогтю
Єдиним справді невдалим моментом здається сцена, яка завершує кульмінацію. Без спойлерів, схематично, але один із персонажів стрічки, яких, до речі, доволі багато (30 в загальній кількості. Щоб впізнавати й розрізняти їх як персонажів, доведеться звикати половину сюжету), так ось, один з персонажів робить"героїчний вчинок" і на його основі сценаристи збудували весь драматичний фінал стрічки.
А якщо чесно, то персонаж міг не робити свого "героїчного вчинку" – і від цього нічого б не змінилося. Тобто героїзм у цій ситуації нічого не змінює, він не виправдовує себе і без цього вчинку навіть було б навіть краще. Тому й драма сприймається, тільки якщо закрити на цей нюанс очі і перейнятися закінченням. Емоційно стрічка закінчується на доволі високій ноті і може захопити, якщо дозволити кадрам і музиці зробити це із собою – фінал вартий історії.
Але той самий ефект можна було спровокувати якось інакше, елегантніше накручуючи глядацькі сльози, не порушуючи елементарної логіки людських взаємодій – хіба якщо списати "героїзм" вже згаданого персонажа на особливості його характеру, що тільки в такому світлі виглядає доволі виправдано. Що приймається з деяким сумнівам – це все ж таки кіно і кожна сцена продумана в контексті загального полотна, тому подібні вчинки протагоністів – відповідальність сценаристів, а не характерів прописаних ним героїв.
Замість висновків
В усьому іншому "Черкаси" – чудовий фільм у своїй ніші, який навіть виходить за її межі. Такої відвертості та складності від українського "екшену" якось не очікувалось. По факту, вийшла радше соціальна драма на військово-політичну тематику, хоча ніякої "політики" у фільмі немає. Вона взагалі тут "неважлива".
Так, десь на фоні ми чуємо обривки телесюжетів про події на Майдані, однак для екіпажу стрічки є присяга, а не політика – і вибір, а не лише обов’язок та наказ командира. І стрічка більше про це – про людей, про "таке трапляється", про реальність, про вибір. Однозначно варто піти, якщо є зацікавленість в українському кінематографі. Справді можна піти, якщо є навіть мінімальний інтерес до самої стрічки – просто, щоб здивуватися, що "так теж можна було знімати й раніше".
Нагадаємо, що нещодавно в Україні презентували художньо-документальний фільм "Історія зимового саду" про реальний ботанічний сад у київському парку ВДНГ. За сюжетом, десятки років за цим садом наглядала одна й та сама жінка, яку нова влада намагається усунути з посади на пенсію. І Валентина Вороніна так просто не здається.
Але стрічка не про це, як виявиться досить скоро. Не про людей і не про їхні проблеми. Вона про щось вічне й незмінне, цілком непомітне на фоні наших негараздів якраз тому, що люди з їхніми проблемами, порівняно з "головними героями стрічки", – надто швидкоплинні та минущі.