7 грудня у Львові відбувся єдиний допрем’єрний показ художньо-документальної стрічки дебютанта Семена Мозгового під назвою “Історія зимового саду”, яка розповідає про боротьбу Валентини Вороніної за її “сад” - реальну київську оранжерею в парку ВДНГ. Вороніна понад 40 років доглядає рослини, аж доки не прийшли нові чиновники і не вирішили її звільнити.
Однак не все так просто, адже фільм, як виявилося, наче геть не про це. Журналіст видання 032.ua відвідав показ і спробував розібратися, про що фільм, чому та кому варто його переглянути і дізнався в інтерв’ю з режисером фільму Семеном Мозговим, що ж сам автор думає про свою роботу.
Є такий жанр художніх фільмів, заснованих на реальних подіях. Саме на них сучасний український кінематограф останнім часом жанрово ставить все більше: “Заборонений” про Василя Стуса, “Кіборги” про війну на сході, “Ціна правди” про Голодомор. Чи взяти навіть нещодавнього “Короля Данила” або “Довбуша”, який тільки в процесі (на зйомках останнього журналіст 032.ua, до слова, також побував, і навіть взяв активну участь у зйомках кількох сцен).
На протилежному боці цієї умовної жанрової палітри різних відтінків одного кольору розташувався геть інший підхід - документальна основа з відносно вільною трактовкою вже відзнятого матеріалу. Автори таких фільмів не вигадують нічого, що є у кадрі, а чесно документують реальність, однак художність їхніх задумів полягає у тому, під яким кутом, ракурсом та в якому фокусі показані ці події.
До порівняння, можна згадати зовсім недавній “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” чи трохи давніший “Віддалений гавкіт собак”. І жанрово, саме таким фільмом є “Історія зимового саду” Семена Мозгового, для якого цей фільм - скромний, але гучний дебют. Про жанр свого фільму сам режисер сказав так: “Це художня документалістика. Є ігрове кіно, є неігрове кіно, а є - щось між ними”.
Стрічка, до слова, з успіхом пройшла європейськими та американськими фестивалями, зібравши в цілому позитивну реакцію й кілька номінацій та нагород. І хоча режисер не зізнався, що саме він зніматиме далі, ідеї - запевнив - є. Крім того, Мозговий також розповів про нюанси знімального процесу та про відгуки на “сад” закордонних критиків - читайте про це в інтерв’ю з режисером після рецензії на фільм.
Сад Едемський
Про сам фільм можна сказати ось що: з одного боку, нам справді показують і розповідають реальну історію Валентини Вороніної - харизматичної, потужної та просторово масштабної жінки, яка 45 років свого життя вклала в догляд за рослинами в київській оранжереї на території парку ВДНГ під назвою “Сад бажань”.
Усі персонажі - реальні, усі зйомки (70 годин відзнятого матеріалу) - наживо, без репетицій. Хіба саундтрек, також до слова, чудовий - піаніно та класичні інструменти, що намагаються вибити з глядача драматичну сльозу, - грав не насправжки, а вже після постпродакшна.
З іншого ж боку, ми бачимо майстерно знятий, але аж ніяк не написаний “сценарій” подій. Якщо й написаний, то вже по ходу фільму, “на коліні”, що тільки пішло на користь стрічці, адже Мозговий зовсім не знав, чим це все скінчиться. Не було ніякого плану. Була історія розгортання подій в реальному часі, яку камера “карбувала” на цифрову плівку.
Валентину Вороніну попросили піти - після 45 років служби. Всі “проти неї” - ніхто не може/не хоче заступитися за неї перед “начальством” і ніхто не може врятувати її: тому жінці доводиться самостійно захищатися від планів нового керівництва ВДНГ звільнити її.
Пенсіонерка просто не може цього допустити, адже якщо не вона доглядатиме за рослинами, то хто? Бо вони без неї, переконана "головна героїня", неодмінно помруть, і коту під хвіст ціла епоха оранжереї, яку ніхто не зможе доглянути так само ніжно, дбайливо й прискіпливо, як вона …
Живі декорації
Довкола цього ж конфлікту, цілком реального, як було вже сказано, розгортаються й інші, не менш важливі речі: ми бачимо взаємодію Валентини з іншими працівниками саду - і якщо спершу наша прихильність була однозначно на її боці, то з розвитком “сюжету” ми бачимо її з іншого ракурсу - доволі двозначного. Валентина Вороніна - жива людина, про що вона сама говорить в одній зі сцен, однак як щодо інших людей, таких же живих, як і вона?П
Про кожного з інших персонажів також можна було зняти окремий подібний фільм. Це і мовчазні працівниці оранжереї, одна з яких - Валя - скоріш за все, і має “успадкувати” посаду Валентини. І старий “дід-відун”, радіоестезист, якого Валентина Вороніна запросила, мабуть, з відчаю - а раптом він допоможе їй втриматись на місці.
Дід, до слова, цілком реальний, справді ходив, як можна побачити з трейлера, і шаманив довкола, шукаючи позитивну та негативну енергії цього казкового місця. І начальник, який розповідає Валентині про юдейську концепцію коріння і його взаємовплив на стовбур, з якого той росте. Все - реально і, здається, що невідворотно.
Коли все не те, чим здається на перший погляд
Але з часом глядач розуміє (про що після показу сказав і сам автор фільму), що стрічка - не про Валентину Вороніну, як могло здатися на перший погляд, і не про людей. Фільм - про саме місце. Не дарма левова частка кадрів - це кадри з павільйону: з квітами, з рослинами, відзняті у різні періоди року, з собакою та котом, які, на жаль, трагічно загинули після зйомок.
Фільм - про магію саду. Як попередив режисер перед самим показом, “переглядаючи стрічку, вам часто може здаватися, що на екрані нічого не відбувається, однак це - неправда. Навіть коли нам здається, що в кадрі нічого не відбувається, - там, насправді, відбувається ще більше, аніж коли ми бачимо живих людей та їхню взаємодію.”
“Історію зимового саду” не хочеться записувати в арт-хаус чи “кіно не для всіх”, хоча воно справді трішки таким є, враховуючи час, в якому ми живемо, і загальну тенденцію до спрощеного, розважального контенту. Але історія саду - не арт-хаус, це стрічка про нас з вами і про наш дім, про країну, в якій ми живемо, про людей, з якими ми співмешкаємо і яких почасти не розуміємо, як і вони - нас; про інший світогляд, звички, покоління, ставитись до яких можна як завгодно, однак вони від того нікуди не зникнуть.
“В кожному з нас сидить така ж сама Валентина Вороніна, яка свято впевнена в тому, що вона знає найкраще, як і треба, і що без неї “все навкруг” просто розвалиться, хоча це не зовсім так. Просто це такі люди, і ми так само можемо їх зрозуміти”, - додав Мозговий.
Піти на стрічку варто однозначно тим, хто любить подібне жанрове кіно - мистецька медитація, як окреслив цей досвід сам режисер. Зрештою, вже заради неймовірно красивої картинки та операторської роботи можна переглянути стрічку, під спокійний, задумливий настрій. Дізнатись історію саду. Адже левова частка “магії” спрацьовує не лише під час перегляду кінематографу, а й після нього, коли глядач лишається сам-на-сам із собою, або обговорює переглянуте з іншими, порівнюючи побачене з власним досвідом та світоглядом.
Інтерв'ю з творцем фільму
Розкажи, що відбувалося довкола фільму і з чого почалося?
Довгий час я був актором театру “Дах”. І захотів щось знімати, бо давно не знімав, попрацювати режисером, бо я - режисер. І випадково потрапив у цей павільйон, випадково познайомився із героїнею. Хотів зняти щось легке, спершу - це мала бути короткометражка. Але вийшло інакше - зйомки загалом відбувалися у 2015 році.
Ми почали в останній день вересня, а прем’єра на фестивалі була у жовтні 2017 року. І починали ми без грошей знімати. Але потім й фінансування підтягнулося. Над самим зйомками працювало 5 людей, максимум - десь 34. Звукооператорів було двоє, вони мінялися. А над постпродакшином - людей 15 вже.
На фото: Семен Мозговий / Джерело: https://www.ukrinform.ua
І коли я вперше потрапив у це місце, я відчув казку. Це реально казка. Вороніна стягувала в це місце всілякі речі, різний мотлох протягом 30 років. Та і я туди потрапив спершу, пролізши через вікно. Але після першого дня нашого знайомства її звільнили і зйомки фільму якраз "впали" на ті місяці, протягом яких вона намагалася втриматися. Сама історія в тому, що прийшло нове керівництво ВДНГ і вони почали звільняти старі кадри, і Валентина Вороніна також попала у цю категорію.
І от була її історія, як вона боронила це місце. Вона розповідала, як там було в роки початку Незалежності, як їй вимикали опалення і вона топила піч, і як вона не ходила у відпустку... Але все змінилося, і я зрозумів, що кіно - не про неї, а про павільйон і те, як рослини реагують дії людей - це, мабуть, більш важливо в цьому фільмі, аніж самі люди.
Як ти зрозумів, що фільм відзнятий?
Це було досить важко. Ми ходили-ходили, знімали, і я почав потрошки відчувати, що ця магія, яка була в приміщенні, - пішла. Разом з цією жінкою, разом з тим, як все там прибрали, - лишилася красива, але звичайна скляна будівля.
Тієї речі, яку я там відчув і побачив, коли вперше туди потрапив, там вже нема. І коли я зрозумів це остаточно, ми спершу зняли з Валентиною Вороніною фінальні кадри, потім - з Валею, яка мала лишитися, ну й все. Та й з місцем все в порядку, як було - так і є.
Та і я взагалі собі думав щось одне, що от, зараз я все тут зніму, а потім виявилось, що все, що я собі там придумав - то все якась, ну.. я собі сам так придумав, а життя та реальність, те, що дає документальне кіно - це щось глибше та ширше і я, слава Богу, почав це вже змінювати, якось ламати свої уявлення та йти за тим, що мені давала ця історія, ця жінка й ті події. Кіно - це дуже часто просто послідовність випадковостей.
А про що цей фільм для тебе?
Про рослинний світ. Про час. Про зміни і як вони відбуваються. Про нашу країну, бо можна побачити у тому всьому, як наше суспільство змінюється, наші проблеми, як спільні, так і особисті. Бо в кожному з нас сидить така ж сама Валентина Вороніна - і це факт. Ми всі знаємо, як “має бути правильно”.
І це не погано й не добре, це так є і з цим треба працювати. А бідкатися, що все погано чи що це все якось "не так" - не вихід, мовляв, ой, всьо, капець. Та ні. Потрібно це перетворювати на свій сильний бік, як це робить героїня фільму. Бо будь-який сюрреалізм вона перетягує на свій бік.
А їй взагалі було комфортно, що ви її всюди знімаєте?
Так, досить. Ми для неї були таким собі рупором. Хоча вона також доволі специфічний персонаж. Не все було так страшно, як вона описує. Ось у фільмі є сцена, де вона бідкається, мовляв, без неї там якась пальма засохла, а ту пальму посадила ще попередня керівниця оранжереї, і це така страшна трагедія. Але я бачив цю рослину. Вона вже була на останньому подисі, там єдиний листок живий зберігся, і він засох - ну й все. Чи насправді все так трагічно? Я не знаю, чи це справді проблема.
Щодо Валентини Вороніної - її таки відправили на пенсію не тільки по віку, а також і тому, що з нею більше ніхто не хотів працювати. Чи стало після неї краще? Не знаю. Ви як самі думаєте?.. З нею все гаразд, вона жива, здорова, все намагається повернутися до своєї роботи і, як мінімум, часто відвідує сад. На прем’єрі також була і все їй сподобалося.
Ти дивився “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”?
Дивився, так. Я плакав, як дивився, мені здається, це важка драма.
Чи були негативні, або просто химерні відгуки на стрічку?
Та, були, ось з останнього, найвеселіше таке. Я їхав у потязі до Львова, і мені скинули відгук, мовляв, я пропагую якусь езотерику, і це у світі, в якому є православні цінності, який жах, як я міг. Хоча яка там пропаганда?
Хоча - цьому діду ж, який шукає енергію, 95 років, і я взагалі не впевнений, що я у свої 95 буду так чітко говорити й бадьоро ходити, тож може, в цьому щось і є. Казати, що він просто фрік і я його використав як якусь декорацію - я так не вважаю. Втискати його в якісь рамки - це те, що робить Валентина, і це щось радянське, спроба до кожного прибити табличку з ім’ям і визначенням, таке собі “ярликування”, і я не певен, що це правильно. Може, він щось таке і знає. А може й ні.
Як на фільм реагувала публіка за кордоном?
Ой, знаєш, цікаво, він ж уже пройшовся закордонними показами. І в різних країнах люди реагували дуже по-різному. В Німеччині все було окей, люди там звикли до мистецтва, звикли дивитися на мистецтво, ходити в кіно, вони шукають в цьому більш наративну історію. Часто питали, що це за місце таке, що за героїня.
А от в США сприймали це зовсім по-іншому, люди ніби трохи не звикли до подібного формату. Для них документалка - це голови в кадрі, які про щось говорять, якісь титри, соціальна тематика, якась страшна драма. Тому спершу їм складно було в’їхати.
Були люди, які виходили з залу, десь на 40 хвилині, однак ті, що лишилися - їм сподобалося. Хоча й питали дивні речі. Була жінка, років 70-ти, яка казала, мовляв, в мене були друзі в Радянському Союзі. І вони ховали сенси свого мистецтва між сенсами, між рядків. У вас типу цензура в країні, що вам не можна про щось прямо говорити, питає вона. Я кажу ні, звичайно. І вона така: о, цікаво, ми б не зрозуміли самі.
А от в Нідерландах, що було цікаво, якраз паралельно відбувалася якась конференція екологів, і їм цей фільм "зайшов". Питали щось критичне, про фільм і, вони здається, все зрозуміли.
Є ідеї для наступних проєктів? Щоб не питати тебе банально "які в тебе творчі плани"?
Так, є, фільм буде, він якраз в процесі. Вже робиться.
Нагадаємо, що нещодавно відбулась прем'єра стрічки польської режисерки Аґнєшки Голланд про Голодомор під назвою "Ціна правди". Журналістка видання 032.ua також побувала на першому показі і написала, чому варто подивитися фільм про одну з найтрагічніших подій в історії України, знятий у співпраці української, польської та британської команд.