ЇЇ звати Мішель. Їй 20 років. В паспорті стать - жіноча, попри те, що при народженні Мішель записали як хлопчика. Просто Мішель вже встигла у свої 20 змінити документи і здійснити трансперехід. Мішель постійно жартує, сміється, коментує все, що відбувається довкола неї й взагалі не соромиться привертати зайву увагу. Як сказала сама Мішель, їй вже стільки разів погрожували, що вона давно уже нічого не боїться.
Кореспондент сайту 032.ua пропонує читачам ще один матеріал із серії “Замовчувані” - про трансгендерну дівчину, якій довелося пережити надто багато всього як на настільки життєрадісну і веселу особистість. З нею ми поговорили про цькування протягом всього життя: від перших класів - і аж до закінчення ліцею. Про тотальне неприйняття, осуд, ментальне та фізичне насилля з боку тих, кому чомусь страшно розходиться, хто як себе відчуває та ким хоче бути. Та про прийняття - з боку баби, з боку сестри та, хай не одразу, з боку матері, яка на сьогодні ставиться до своєї дитини, як до доньки, як та завжди того й хотіла.
Як правильно до тебе звертатися?
Мішель.
Якщо не помиляюся, з народження тебе класифікували як хлопця, так?
Так.
Але з часом ти зрозуміла, що це щось не зовсім "так"?
Ну, так. Уже так сталось, що такою я народилася. Думаю, мої батьки розуміли це з мого раннього дитинства. Навіть коли ми в магазин ходили по якісь іграшки, скажімо, для ванни, то мама завжди намагалася купити щось умовно хлопчаче, а я постійно хотіла якусь ляльку надувну, квіточки, зірочки. А мама кричала, мовляв, ні, тобі треба для хлопчиків, щось таке синеньке. Хоча я ще дитиною була, років 4 - 5.
У мене взагалі пам’ять дуже хороша, пригадую, в ляльки дуже любила бавитись. Зичила їх в подруг, бо коли купувала собі сама, то в мене їх спершу одразу забирали, а потім перестали. Першу ляльку, до речі, я купила собі сама, років у 7, до того часу мені купували самих солдатиків, машинки різні, військові.
Щоправда, потім на цих машинках мої ляльки їздили, тож із цим все направду було також окей.
Це, як на мене, вже були перші сигнали. І мати дуже жорстко до цього ставилася, і батько - особливо батько. Ремінь під дупу, щось таке… Ходила до подруг після того бавитись. В принципі, в мене були самі лише подруги, з якими ми часто разом спали в одному ліжку, і ніколи нічого поганого не було, просто засинали разом. І батьки їхні завжди до того спокійно ставилися, бо ми з дитинства були так міцно разом, що і вони, батьки їхні, до мене як до дівчинки ставилися.
Я дуже мало спілкувалася з хлопцями, бо там одразу починалося ой, веди себе нормально, шо ти як баба. І це ще тоді, коли ми були дітьми. Шо ти, як дівчинка себе ведеш. Потім на мою адресу почалися інакші висловлювання (сміється - авт.). І я так подумала, що мені краще з ними не водитися.
Дитинство
Дуже сильно страшно й жахливо було в школі, коли ми в Сокалі жили. У 1 - 2 класах мене постійно змушували відтискатися від землі, а я хотіла з дівчатами посидіти, від лавочки повідтискатися як вони. Футбол змушували грати, а я футбол - ненавиджу. Може, я б так і не ненавиділа футбол, якби мене не змушували в нього грати. А мене навіть принижували через цю нехіть.
В тій школі також кілька разів маму викликали. Постригтися для мене - кожного разу було трагедією (сміється -авт.). Я ніколи не хотіла. І бувало таке, що батьків викликали до школи, мовляв, приведіть свого сина в порядок!Бо це непонятно, шо ото є! Непонятна якась поведінка! Ну, від вчителів теж дивні питання лунали: питали, чи то він, чи то воно? Хоча класний керівник більш-менш нормально до мене ставився, бувало всяке.
Траплялося, що я з уроків втікала і сиділа під сходами, чекала, доки скінчаться заняття, бо охоронець би раніше того часу не випустив. Це ж не тільки однокласники, ще й вчителі докладалися іноді. Елементарно навіть було, що я не так букви пишу, бо наслідувала почерк вчительки, копіювала її в цьому, намагалася так само, як і вона писати, з усілякими закарлючками, хотіла навчитись гарно писати. А вона завжди одне й те ж - пиши нормально, бо шо то таке?
Потім ми переїхали в село, до бабусі. Може, то було і на краще, бо в Сокалі в школі було десь 900 учнів, і вже там на мене дивилися якось не так, хоча ще діти ми тоді були, 2 клас тільки, матами мене ще не крили. Вже в тому селі почалася “жесть”, бо я почала рости. І мама з татом на той час вже розійшлися, він перестав мене так сильно пресувати. І баба мене завжди захищала від мами, яка намагалася мене відправити "до пацанів побігати". А я хотіла до Мар'яни, бавитися в доньки-матері, у неї ж я раз спідницю позичила, другий раз випросила, міряла мамині “кабли”, макіяж її косметикою робити пробувала.
Мама спершу дуже негативно до цього всього ставилася, а потім почала казати ой, то у нас артист росте, артист буде, буде як Вєрка Сердючка - це вона себе так заспокоювала. Я теж не розуміла, що мені і як мені про це сказати. Я ж сама не знала, що це таке. Просто не хотілося робити речі, які апріорі вважалися хлопчачими.
Пам’ятаю, коли ще в мене було багато різних конфліктів із мамою, то я бабі могла ревіти, типу я хочу бути дівчинкою. А баба: "Шо ти таке кажеш, не можна так, то гріх страшний, такого нема". Бабу мою також можна зрозуміти, вона майже все життя жила в селі й навіть про таке могла не знати, я впевнена, що не знала, що так взагалі буває чи може бути. Але вона мене розуміла. Завжди казала, прицмокуючи: "Ой, то мала бути дівка, ой, то мала бути така дівка". А як я тішилася, коли мене справді плутали з дівкою: гості приходили, питали в неї, то шо, твоя Яночка? В мене ще просто є сестра молодша, в нас 2 роки різниці - зараз їй 18 років. То весь час мене “обламували”, виправляли гостей, дальніх родичів, мовляв, нє, то не Яночка. А мене це дуже тішило.
Сестра
Коли ми з сестрою бавилися в доньки-матері, то я часто була в ролі чи то мами, чи то доньки, тобто я завжди була в ролі жінки. Вона з дитинства питала, чому я так часто дівчинка, чи правда, що я хочу бути дівчинкою, мовляв, давай я буду її сином, чоловіком чи щось таке. А я відповідала, що я - дівчинка, мені подобається бути дівчинкою, і вона завжди перепитувала. По суті, Яна, моя сестра, першою дізналася, що я хочу бути й відчуваю себе жінкою, і ще перед тим, як я почала гормони вживати, то вона вже знала, вона все дізнавалася першою, і все нормально сприймала, бо з дитинства бачила в мені дівчину, все бачила і розуміла.
Звісно, ми з нею сваримося час від часу за косметику, не можемо щось там поділити, але в цілому - з Яною в нас все добре, і з сестрою мені дуже пощастило. Особливо зараз все гаразд: вона вагітна, і вгадай що - я буду хрещеною мамою її дитини.
Школа
В школі найбільший трешак почався в старших класах. Це ж вже з 3-го класу і до кінця я вчилася в селі - у нас було 50 дітей на всю школу. 7 дітей в класі. І з одного боку, так навіть краще, бо всіх було мало, всі мене знали. У мене були дві хороші подруги. Та й в принципі, у мене був вітчим, який за мене скелею стояв і міг кулаками наваляти всім, хто мене ображав, тобто справді міг прийти й вступитися за мене.
В тій школі теж підстригтися для мене - ціла епопея. Було таке навіть, що директор школи викликав поліцію, дільничого, щоб він підійшов до мене і сказав мені підстригтися, бо це ж недостойно, ну так - куди? А це був 4-ий клас чи 5-ий. З одного боку, я його розумію, бо воно було неохайним завжди дуже, хвоста я ще не могла робити, за вухо теж не могла закласти. Волосся стирчало в різні боки, а заколки - та яке, куди б мене мати до школи пустила в заколках, то хіба я сама десь мусила собі дістати.
Було таке, в класі десь 5-му чи 6-му, що мене наголо підстригли, і я до школи через це в шапці почала ходити. Це була осінь-зима, та й весною теж, в принципі, тому шапки на уроках я не знімала.
Бо це був дуже сильний удар, ходити лисою, а шапка - це був ніби як захист, і мене такі нервові удари трафляли, коли її знімали з мене, зривали. Вчителі, щоправда, не чіпали, а от однокласники - так, ті підбігали й зривали, і в мене були істерики, я ховалася, плакала.
Але постійно щось таке було: "Приведи себе до порядку, і коли я там буду на другий тиждень, щоб такого більше на голові не було, щоби волосся було підстриженим". Маму викликали, вчителі з їхнім вічним ти мужик чи ти баба? Чи ти гей? А я ж тоді навіть сама ще не знала, що таке гей. Інтернет в мене вже з’явився після школи, коли я навчалася в бурсі. Тому я сама не знала, що то все означало. П***ком мене кликали, а я сама собі думала, шо то воно таке, той п***к?
Я нічого батькам не розповідала, бо вони би тільки доклали свого, ще більше, мовляв, правильно кажуть, а то як ти себе ведеш, шо то таке? Всі незнайомі люди мене завжди приймали за дівчину, навіть коли я дуже неохайно, жахливо виглядала, все одно, завше сприймали за дівчину.
Булінг
Так от, на першому курсі я вже планувала робити трансперехід. Я вже знала, що це таке, як це буде, як це має виглядати. А в бурсі взагалі був повний п*****ь. Олеський професійний ліцей біля однойменного замку, де зі мною вчилося дуже багато закарпатців. Більшість з них були вкрай невиховані, як хлопці, так і дівчата. Доходило вже й до спроб фізичного насилля, але мені щоразу щастило викручуватися.
Бувало, що я йду алеєю в парку, де часто всі гуляли, то мене перестрівали однокурсники і починалося: "Або ти себе як пацан веди, або на*** забирай документи, доки ми тут тебе не вид*******, тебе в травматологіях шукатимуть, ми тут тобі зараз мізки вправимо". З ножицями раз підійшли - волосся хотіли відрізати. Я навіть з ножем почала ходити в ліцей, щоб захищатися, але слава богу що до того не доходило. В мене в ліцеї було дві подруги. І якби не вони, я б взагалі в ліцей не ходила, взагалі не уявляю, куди б я тоді пішла.
Пресинг був постійний та жорсткий: керівничка групи також весь час принижувала, вже класичне "Шо ти як баба, веди себе як мужик". І далеко не кожен вчитель захищав, деякі навіть підтакували, інші казали "Ви тут собі розбирайтесь самі", і виходили. Я весь час намагалася сидіти в класі, бо на перерві мені було страшно виходити. Я весь час питала своїх подруг, чи вони будуть, і без них - взагалі не приходила на навчання. Назагал ми мали вчитися 3 роки, але провчилися 4, і на кінець останнього курсу я собі запланувала перехід: гроші збирала, стипендію, кишенькові, баба щось підкидала.
Знайома тоді порадила препарати, безпечні, які блокують вплив тестостерону. Не понижують, а блокують його вплив на організм, хоча це все одно вплинуло на мене. Моє чоло, наприклад, - це жах. Я почала їх пити з 17 років. Все одно щось змінилося. Може, було б ще гірше, якби я їх не пила. Мама якось побачила, що я їх п'ю, попиталась у знайомої лікарки, пошукала в інтернеті й почала скандалити: "Я такого не допущу, я такого не переживу, подумай про мене". Я в неї теж питала: "А ти про мене подумати не хочеш?". На другому курсі я перестала стригтися, взагалі. До того я ще стриглася - суто за гроші (сміється -авт.), збирала на перехід. Хочуть, щоб я підстриглася - 500 гривень. І так я собі, як мінімум на препарат, назбирала.
Я пила по четвертинці раз на два дні, то трохи загальмувало мою маскулінізацію, як мінімум - голос в мене не зламався, оце - слава тобі Господи, я так тішилася, виявляється, тож могло бути ще гірше. Далі я почала вже гормони приймати, з 1 вересня 2018 року, ін’єкціями. Подруга порадила, яка також з Таїланду замовляла, бо в Україні в нас таких препаратів у аптеках немає. Тож вона й мені замовила.
Перший досвід був такий цікавий, коли почала приймати - одразу така ейфорія, в мені щось міняється, якийсь голос не такий, я така красива, ледь не фарбуватися в ліцей почала. Мама теж одразу почала - який блиск до ліцею, забирала в мене. Я в подруг зичила (сміється - авт.). А фарбуватися почала з прийомом гормонів.
І я собі так розраховувала, що груди не буде видно. Але трохи не розрахувала. І був такий нюанс на останньому іспиті, коли стало помітно, що вони ростуть, і всі це помітили, почали обійматися зі мною. А я така: "Ей, легше, груди болять" - і все. Усі почали про це говорити, навіть була така розмова:
- О, я думав, шо ти п*****с, а ти - трансік.
- О, то ти навіть інфу про мене загуглив, і на тому дякую. Навіть приємно, що почитав.
Хоча взагалі, такі слова як трансік чи транс мене бісять. Теж, пригадую, був в ліцеї лаборант, хімік, то він мене весь час кликав транс, транс, то мені це слово в’їлося в пам’ять, як образливе. Краще такого не вживати щодо мене. Трансгендерна дівчина, ось так - ок. А транс, трансуха - нє, мені не подобається. Я була якось в груповій бесіді, де були люди, які весь час на цьому наголошували, мовляв, я трансуха, то мені це не дуже подобалося.
Гормони
Досі гормони колю. І мені набагато легше стало, як я почала це робити. І з того часу мені абсолютно байдуже на будь-чию думку з цього приводу. В сім’ї також ставлення змінилося після цього. Спершу, коли мама бачила ті гормони, то вона мені погрожувала, що їх викине, мене кудись відвезе, зі мною шось зробить, нашаманить. В моєї подруги Юлі зараз те саме відбувається - вона також трансгендерна дівчина.
Але в мене, слава Богу, тата не було вже, він перестав мене напрягати цим. А вітчим казав мамі: "Ти не понімала, шо відбувається, коли він в платтях ходив та губи красив? Тоді треба було щось робити, бо пізно вже". Винили себе, що вони якось це все в мені “не зупинили”. Палили мені шмотки, викидали. Жах.
Мама моя трохи повна, насправді, а я що, я - худенька. То я з її речей собі одяг шила. Могла взяти одні її спальні штани і зробити собі два плаття. Або ще щось пошити, топ, наприклад. Моя мама, звісно, була в шоці. Баба продовжувала своє: "О, дівка, яка дівка, точно мала бути дівка". До статевого дозрівання - то тіло моє було, як і у всіх, хоча я ховала те, що треба було ховати.
Перехід
Спершу я ще про андрогінів читала, думала, можна ж, як дівчинка виглядати, буду десь посередині. Потім я як помітила, що в мене почали вусики якісь рости, мене аж трясти почало від страху. Я тому одразу почала пити ті препарати. Бо спершу то я якось так вагалася, думала, та не буде в мене ніц рости, в мене ж така спадковість, але потім, коли все почало рости, то одразу побігла в аптеку, моментально. А повноцінний перехід робитиму, коли назбираю на нього, це єдине, на чому розходиться.
Мені легше стало, аналізи в мене в порядку, документи я також змінила. Назбирала й поїхала в Київ, в паспорті стать стоїть тепер - жіноча, все нормально. Мені вже стільки за життя погрожували, але наживо далі слів діло не заходило. А що мені, я ж можу одразу між ніг вдарити - і втекти. Мені взагалі не страшно більше.
Сім’я
З батьками в мене теж вже все гаразд, як має бути. Вже кажуть: "Доця, картоплі начисти, доця, ще щось". Звертаються до мене так, як я хочу. Подруги мої були здивовані тільки тим, що є така штука, як перехід. А щодо того, що я це хочу зробити - то взагалі не здивовані. "Та то і так було ясно", говорять.
Нещодавно от з новою подругою познайомилася, з Юлею, то в неї схожа ситуація, я вже їй розповіла, де та як документи змінювати, які гормони приймати. І це моя відповідальність, яку я беру на себе. Але краще я щось нормальне пораджу, ніж вона почне пити щось таке, що її вгробить. Є такі препарати. Є такі, від яких груди нормально починають рости, швидко, але вони впливають на нирки, печінку. А ті гормони, що я вживала - то на них весь Таїланд "сидить". В серіалі "Ейфорія" була героїня-трансгендерка Джулс, то вона їх теж вживає. Це ж немає ін’єкцій дорожче, ін’єкцій дешевше, всі одинакові.
Взаємини
В мене ще не було взаємин. Я хочу вже після операції почати взаємини. Може, буде й до операції, що я закохаюся по самі вуха. А так, щоб сильно - то ще не було такого. В мережі мені взагалі багато хто в коханні зізнається, тільки це не дуже рахується. В школі колись подобався однокласник. Тільки я йому першому розповіла, що хочу бути дівчинкою. Це був який клас 3-ій, і він всім розповів - усьому селу. І коли я носила плаття, він також був у мене вдома, я йому довіряла. А він взяв - і всім розповів.
А то правда, що ти плаття носиш? - питала мене класна керівничка. Я відповіла: "А що?". А вона: "Недобре це, а батьки шо там, як там, ти ж не дівчинка". А ти звідки знаєш, хто я? Ти що, в душу мені заглядала? Я сама не знала, хто я.
А тепер знаєш?
Тепер - знаю.
Нагадаємо, що в серії "Замовчувані" вже вийшло два матеріали. В першому гомосексуал Адам розповів про свій досвід камінг-ауту та християнства. На жаль, в українському соціумі все ще неадекватно ставляться до людей з "нетрадиційною" орієнтацією, їм важко бути собою серед інших людей та навіть влаштовуватись на роботу.
Другий матеріал - інтерв'ю з трансгендерним чоловіком Альгом, який змінив кілька міст, перш ніж знайти своє середовище. Він - надзвичайно ерудований художник та дизайнер, якого часто плутають з дівчиною. Окрім того, люди нерідко не можуть звикнути до самоідентифікації Альга в нормованому середовищі, через що трапляються конфлікти та неприйняття.