Сьогодні, 4 березня, - 70 років від Дня народження Володимира Івасюка. У квітні буде 40 років з часу викрадення і вбивства цього чудового українця радянською системою руками КГБ. А восени – 30 років фестивалю «Червона Рута», вибуху модерної української культури.
Важко переоцінити значення Володимира Івасюка у процесі національного відродження. Він вивчився на лікаря і одночасно писав пісні, що перемагали на всесоюзних конкурсах. Він не вів жодної антирадянської діяльності, не виявляв не-лояльності до радянської влади, бо тоді його творів ніхто би не почув.
На фото: Володимир Івасюк
Однак радянські ідеологи розуміли, що українські пісні, які співає вся країна, є величезною загрозою. Івасюка пробували схилити до творчості в російському форматі, але він опирався. Бо лише українська мова і ритми рідної землі давали йому наснагу творити естрадні шедеври.
А в СРСР вже повним ходом відбувалася тотальна русифікація під гаслом створення єдиного радянського народу. Величезною загрозою цьому процесові стала діяльність молодого українського поета-композитора. Тому його вбили.
Смерть Івасюка виявила багато знакових моментів. Його похорон показав, якою масовою і сміливою є українська національна стихія. Навіть після репресій та арештів 1972 року, морального нищення «шістдесятників», вигнання сотень прогресивних студентів з університетів.
Ростислав Братунь, голова обласної спілки письменників, користувач всіх пов’язаних із цією посадою привілеїв, практично очолив похорон Івасюка і виголосив полум’яну промову. У цей знаковий момент, він зумів скинути свої радянські кайдани – психологічно і фактично, бо негайно позбувся своєї посади та привілеїв. А медики-професори навпаки, виконали завдання радянської влади наперекір сумлінню – написали таку медичну експертизу і оцінку причин смерті, яку диктувало КГБ. І спокійно дожили до старості в незалежній Україні, втішаючись солодким життям за корупційні викладацькі доходи. Маючи індульгенцію недоторканості.
Ростислав Братунь помер як шанований патріот. Медики також не мали проблем, бо «сексотство» у нас сором’язливо замовчується. Доля вбивць-КГБістів мені не відома. Не здивуюся, якщо вони дослужилися до пенсій як офіцери СБУ. Такі у нас пост-радянські реалії.
А пісні Івасюка ми співаємо дотепер і надихають вони національним світлим духом вже третє покоління українців.
Автор тексту: Богдан Панкевич