На початку серпня у Львові не прийняли дівчину на пілотний річний проект Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного з підготовки офіцерських кадрів для Збройних Сил України - “Лідерські курси”. Основна причина - її стать. Поліна Кравченко намагалася вступити у військовий навчальний заклад уже вчетверте і знову отримала відмову.
У інтерв’ю для сайту 032.ua, Поліна Кравченко, яка служить навідником гармати МТ-12 у ЗСУ, розповіла більше про себе, вступ у Академію сухопутних військ, любов до армії та ситуацію з жінками в українському війську.
“Я не знала, що жінки можуть бути військовими”
Я родом з Кіровоградської області. Після школи, у 2011 році, вирішила стати військовою. Тоді й була моя перша спроба вступу в Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного (НАСВ). Там були вступні іспити з фізичної підготовки, ЗНО, психологічні тести та медична комісія - я все склала. За результатами іспитів сформували рейтинг, але відібрали по ньому найкращих, і я туди не ввійшла. Тож лишилася у Львові, вступила на перший курс кафедри екології у “Львівську політехніку”.
У 2012 році я знову подавала документи в Академію. На той момент жінок-військових дуже мало потребували у Збройних Силах, це мені було відомо. Тоді набір жінок тривав через рік: спершу прийняли трьох дівчат, у 2011 році брали сімох, а в 2012 році мені сказали, що в Академію сухопутних військ дівчат не набирають у цьому році, тож я подала документи в Харківський університет повітряних сил (ХУПС). Насправді набір в Академії був, але на іншу спеціальність: мені цього не пояснили і я її знову пропустила. Не вступила в ХУПС, повернулася до Львова, вирішила піти на військову кафедру від “Політехніки”. Згодом знову таке було, що за моєю спеціальністю до НАСВ дівчат не набирали (був набір лише хлопців), і я вирішила, що така моя доля.
“Мені запропонували стати військовим журналістом”
Ще в старшій школі я планувала, що буду журналістом, тому вирішила закинути екологію і піти на курси тележурналістики, і згодом продовжити навчання в НУ “Львівська політехніка”. Там я отримала “бакалавра”, вступила на магістратуру. І вже в 2016 році мені запропонували стати військовим журналістом, мовляв, їх зараз не вистачає, й інформаційна війна у нас переважає. Оскільки я навчалась на денній формі, мені не можна було підписувати контракт і я ще не наважувалась.
Навесні 2017 року пропозицію повторили. І я подумала: “До кінця навчання залишилось кілька місяців, спробую підписати контракт”. Навчання відбувались у Львівській області, в Старичах (Яворівський р-н). Це давало мені можливість їздити до Львова й складати екзамени, тому я й підписала контракт у 2017 році.
Так як військовий журналіст - це офіцерська посада, мені запропонували будь-яку посаду “солдатську”, з подальшим ростом звання до офіцера військової частини. Пропонували стати кухарем, бо в Старичах жінок-військовослужбовців навчали лише на кухарів, а мені принципово потрібно було навчатись саме там. Втім, я сказала, що кухарем не буду, бо вже мала дві вищих освіти - і екологію, і журналістику. Тим паче, що я знала: військових кухарів не вистачає в ЗСУ, і мене б так просто ніхто не відпустив.
“Коли мені сказали, що жінок в артилерії ще не було, я вирішила бути першою”
Тоді мені сказали, що у Верблянах (Яворівський р-н) навчають на артилеристів, але там жодного разу не навчалася жінка. Жінок-артилеристів не буває (на той момент не було, а зараз уже є). І мені кажуть, що умов для жінок немає, немає окремих казарм, тому це треба якось вирішувати. Я погодилась стати артилеристом. Коли мені сказали, що не було ще жінок в артилерії, я вирішила бути першою.
Командир військової частини пішов на ризик і взяв мене у Вербляни. Так я стала навідником МТ-12 - протитанкової гармати. За чотири місяці я пройшла навчання, у мене все виходило. Згодом я приїхала у військову частину на посаду навідника МТ-12, але оскільки маю журналістську освіту, мене відразу забрали у прес-службу і я з перших днів перебування у військовій частині працювала прес-офіцером. Потім стала командиром відділення протитанкового взводу.
Для того, щоб рости у військовому званні, я маю відштовхуватись від посади. Тобто, якщо я прийшла навідником, стала командиром відділення, то далі мала би стати командиром взводу (це офіцерське звання). Саме через це я вирішила податися на курси, які запровадила Академія сухопутних військ і мене не прийняли. Чому не вийшло мені на них вступити? Тому що це правила Академії - жінок не брати на спеціальності командира взводу механізованих підрозділів і командира взводу артилерійських підрозділів.
“У НАСВ нам сказали: “Вибачте, але дівчат на цей курс ми не беремо”
Я дізналась про початок курсів в Академії від знайомого офіцера. Про те, що їх хотіли запровадити, я читала раніше. Це насправді круті курси і добре, що Академія їх запровадила. Офіцерського звання дуже важко досягнути - потрібно мати відповідну освіту, пройти безліч курсів та рівнів підготовки. А на ці курси може вступити як військовий, так і цивільна людина, якщо має бажання служити, базову освіту “бакалавр” та проходить відповідну підготовку з комісією.
Перед тим, як подати документи вчетверте, ми дзвонили в Академію, де нам сказали, що все добре, та порадили, які документи слід підготувати. Нам до останнього дня казали, що все підходить, а коли ми приїхали, уже в НАСВ повідомили: “Вибачте, але дівчат на цей курс ми не беремо, тому що це небезпечно, на таких спеціальностях жінок немає”. Не допомогли навіть аргументи про те, що є закон, який дозволяє жінкам займати такі посади.
Тим більше, що мене на той момент уже взяли навідником М-12, а це - набагато страшніше й небезпечніше, ніж командир взводу. Якщо ти не влучиш в ціль (танк), - у відповідь буде вогонь уже з танку і розрахунок весь може загинути
“Після цього інциденту мене консультувало дуже багато військових юристів”
Потім у Академії нам сказали, що вони не до кінця все продумали щодо жінок і в них немає відповідних умов, де нас розмістити. Раніше мені було прикро і я була зла, що не вступила, а зараз мені стало байдуже… Можливо вони бояться, що спеціальність “нежіночна”, але це ж не я придумала, що можна жінок брати на таку посаду…
Після цього інциденту [зі вступом у НАСВ 2018 року, - 032.ua] мене консультувало дуже багато військових юристів. З Міністерства оборони до мене телефонували і пояснювали, що якщо я маю вищу освіту, яка відповідає займаній посаді (я виконую обов’язки прес-офіцера), то можу отримати військове звання без курсів. Тобто, написати рапорт, командир його погоджує і відправляє десь вище, потім відбувається атестація і я отримую вище звання.
“Моя ціль - рости у своїй військовій кар’єрі”
Інший варіант отримати “офіцера” - це 3-місячні курси для тих, хто має вищу освіту, після яких отримуєш звання молодшого лейтенанта. Щоб потрапити на них, мені потрібно було пройти чотири місяці фахової підготовки (я пройшла), і ще місяць - на курсах лідерства. Далі потрібно пройти ще три місяці базової підготовки, а після неї - офіцерські курси. Саме тому, курси в НАСВ дуже зручні, бо за рік можна отримати звання, а не чекати 1,5 роки на три місяці курсів.
Я сподіваюся за цей рік все-таки отримати офіцерське звання на тих 3-місячних курсах або на переатестації. У протилежному випадку, наступного року ще раз вступатиму в Академію, бо моя ціль - рости у своїй військовій кар’єрі.
“Позитивні зміни в армії - відбуваються, дуже повільно, але вони є”
Коли я йшла в армію, у мене так горіли очі, я хотіла бути військовою, мені форма подобалась (і зараз подобається)... Але насправді в армії досить тяжко, і не стільки фізично, як морально. Бувають такі часи, до прикладу, з тим самим вступом, коли нічого не виходить і я думаю: “Все! Не хочу більше тої армії, хочу піти на цивільну роботу!”. Але потім все проходить, налагоджується, служба “йде”, і мені це подобається. Я думаю, що хочу бути тут і, можливо, стати генералом! Бо позитивні зміни в армії - відбуваються, дуже повільно, але вони є.
Я дивлюся на жінок-полковників і підполковників, і мені б надзвичайно хотілось досягти такого успіху, як вони. Це - підполковник Яна Холодна, яка є керівником військового радіо “Армія ФМ”; полковник Вікторія Кушнір та колишня очільниця прес-служби Міноборони України, полковник Оксана Гаврилюк. Це жінки, які багато досягли, користуються авторитетом. Вони - сильні жінки, про них усі чоловіки знають і поважають. Тим паче, вони досягли успіху не у тяжких спеціальностях як-то снайпер (у нас водиться, що якщо дівчина снайпер, то користується авторитетом і повагою, бо це дуже складно), а саме в своїй галузі - журналістиці, зв’язках з громадськістю. Наприклад, Оксана Гаврилюк уже пішла з війська, але продовжує вести проекти для військових.
“Я уявила, що прийду у формі додому і всі будуть мною пишатися”
У 2011 році я не знала, що є жінки в армії, думала, якщо й бувають винятки, то - один на мільйон. А потім до мене подзвонив друг, який на той момент проходив навчання у НАСВ і розповів, що з ним навчаються дівчата. Тоді їх на курсі було близько семи. Я подумала: “Це ж так складно!”. Але, можливо, через це я і захопилася ідеєю. Розповіла про неї своєму батькові. Він підтримав ідею, сказав, що це круто і що дівчата-військові користуються повагою… Це зараз жінка в армії - нормально, всі до того звикли, а на той момент це була рідкість і гордість. Я собі уявила, що прийду у військовій формі додому і всі в моєму маленькому селі будуть мною пишатися…
У 2012 році Паралельно ходила на танці у колектив при НАСВ і познайомилася з багатьма курсантами, які вже стали офіцерами. А потім, в 2014 році, коли вже почалась війна, багато хто з них пішов на фронт, дехто загинув. Я дуже переживала, коли сиділа вдома і дивилась на це все по телебаченню; хотіла знати більше. А коли телефонувала до них, вони не могли мені розповісти - ні де вони, ні як, тому що не можна. Тоді я уявляла, що стану журналісткою (навіть не військовою), їздитиму на фронт, до своїх знайомих і на власні очі буду бачити, що там і як. А вже в 2016 році мені сказали, що існують військові журналісти, яких дуже потребують війська - у кожній частині має бути військовий журналіст. Тоді ж я зрозуміла, що це - моє. Журналістика і військова справа - це те, що мені подобається.
“Мене боялись випускати на полігони, тому що хлопці “дико” реагували”
Найважче було пройти курси “Молодого бійця”, тому що там була реальна дисципліна, все за розкладом, а я так не звикла, хоч і уявляла, що воно так буде. Потім мене забрали у Вербляни на навчання. Спочатку боялись випускати на полігон із хлопцями, тому що хлопці “дико” на мене реагували, як на єдину дівчину, і там проводили цілими днями заняття з гарматами. Тож я спочатку сиділа в штабі, заповнювала довідки і папери. Згодом мені стало цікаво - коли ж мене випустять на полігон, бо я навідник МТ-12, а навіть не знала, що це за гармата і не могла відрізнити “Рапіру” від “Рути”. Мені кажуть: “Вивчиш ТТХ гармати [тактико-технічні характеристики, - 032.ua], ми тебе перевіримо і тоді допустимо”. Я за день вивчила ті ТТХ, розказала полковнику і вони зрозуміли, що мене можна підпускати до гармати.
“По-справжньому страшно, коли перебуваєш в зоні ООС, тому що це - війна”
Мені тоді не було тяжко, мені було цікаво! І все так доступно розповідали… Звичайно, спочатку на мене хлопці “косо” дивились, сміялись, мовляв, як ти, дівчина, піднімеш снаряд, який важить 20 - 40 кг. Я казала: “Спробую”. Тим більше, що я перед армією ходила в зал, тягала “залізо”. А потім хлопці до мене звикли, ми з ними потоваришували й допомагали одне одному. Навчання у мене пройшло дуже легко і цікаво. На стрільбах було ніби й страшно, але й цікаво. І я знала, що по-справжньому страшно, коли перебуваєш тут, в зоні ООС [на момент запису інтерв’ю Поліна Кравченко перебувала на Донбасі, - 032.ua], тому що це - війна і все серйозно. А там були “іграшки” - стріляєш в одну сторону, влучиш чи не влучиш в ціль - не головне.
А по навчанню було легко. Звичайно, в хлопців бували реакції, що жінка має вдома сидіти, дітей доглядати. Це такі стереотипи! Раніше ж, якщо була одна жінка, хтось міг сказати, що від цього проблеми, бо вона впливає на дисципліну. Але зараз дуже багато наших жінок в армії, всі уже до цього звикли. Лише у нас в бригаді близько 170 жінок. Ти приходиш сюди, як на звичайну роботу: будь-де є і жінки, і чоловіки.
Навіть сьогодні [на момент запису інтерв’ю, - 032.ua], я була на стрільбах… У нас є дуже крута дівчина-снайпер, яка отримала державну нагороду третього ступеня. Ось вона йде з різними автоматами, а хлопці кажуть: “Ой, дівчина тягне ті автомати, тоді як їй місце на кухні” й сміються. Що це таке?! Навіть якщо дівчина пішла у військо, то має займати посади кухарів, в штабі сидіти бухгалтером, фінансистом і навіть не підходити до зброї?! Це просто їхні стереотипи! Але багато чого залежить і від жінки: якщо вона прийшла в армію, щоб бути снайпером, і показує, що це їй подобається, вона старається і є якісь результати, то в нас командири дуже добре ставляться до таких жінок і ставлять їх на відповідні посади.
“Чоловікам не хочеться показати свою слабку сторону, бо жінка може зробити щось краще”
Залежить багато і від командира. Є такі, що дуже бояться ставити жінку на посаду, через відповідальність або ті ж самі стереотипи, мовляв вона не зможе, злякається, запанікує. Втім, є у нас і жінки, які обіймають важливі посади - командир мінометного розрахунку, стрільців дуже багато, снайперів… Все-таки зараз ми переходимо на новий рівень. Це рухається дуже повільно, але рухається.
Коли я проходила абітуру (вступні випробування) в Академії, серед наших взводних і ротних, жінок я не бачила. Єдиний раз, коли бачила жінку в НАСВ, вона була цивільним робітником. Зараз там ситуація могла змінитися - цього я не знаю. У навчальному центрі в Старичах над жінками капітаном була теж жінка (я її погано знала, бо пробула там недовго). Вона керувала взводом.
Насмішки або тиск трапляються на будь-якій роботі, мені здається. Чоловікам не хочеться показати свою слабку сторону, бо жінка може зробити щось краще, ніж вони, може займати вищу посаду, яка дозволяє піднімати на них голос і вказувати, що їм робити. Хлопці сміються, цього не можуть уявити, і намагаються цього не допустити. Але згодом, думаю, знайдеться жінка, яка поставить все на місце.
Фронтові історії
У мене є дві такі історії з місцевими мешканцями. Наприклад, у Пісках (Донецька обл) є бабця, яку всі кличуть баба Соня. Її багато хто знає, тому що до неї часто приїжджають волонтери. У Пісках дуже мало місцевих жителів залишилося, бо це найнебезпечніше місце. І баба Соня - людина дуже специфічна: назвати “сєпаршою” я її не можу, бо вона все-таки лишилась в Україні й підтримує наших хлопців, але коли до неї приїжджають волонтери і щось дають, вона це любить і розповідає їм різні історії.
А якось ми приїхали до неї з журналістами з “1+1”, хотіли записати інтерв’ю про те, в яких умовах вона живе. Баба Соня вже старенька, має 80 років, у неї є 50-річний син з інвалідністю… Дуже тяжко жити в таких умовах і доглядати за кимось, тому нам було цікаво зробити про неї сюжет. Коли ми прийшли, вона одразу спитала: “А ви мені шось привезли?”. Журналістка сказала, що не знала про те, що треба привозити подарунки. А баба Соня відповіла: “Ти хіба не знаєш, що я живу в умовах війни, бігаю по городах і в мене рвуться штани. У мене були хороші штани…”. Загалом, дуже “напала” на журналістку. Інтерв’ю ми так і не змогли записати. Дуже специфічна бабця, але ми їй все одно допомагаємо.
Є і протилежна історія - уже в Опитному (Донецька обл). Тут лишилися більш старші люди, бо їм немає куди піти й вони не хочуть заважати своїм дітям. Кажуть, що раз побудували хату, то залишаться в ній до останніх днів. І тут живе бабуся Марія - дуже добра й чуйна. Ми до неї вже кілька разів приїжджали з журналістами. Вона дуже любить всіх людей, які до неї приїжджають і постійно рада їм. Каже, що побудувала будинок, щоби приїжджали гості. Ця бабця нічого не просить, лише хоче миру і щоби було світло, бо селище залишилося без електропостачання.
Про неї теж дуже багато писали: бабуся на цій війні втратила сина на порозі власного дому. Йому влучили просто в голову і він помер. Це був 2015 рік, тоді були обстріли і неможливо було приїхати ні поліції, ні швидкій. Вона заховала його в себе в дворі, а потім волонтери допомогли їй перепоховати сина. Ця жінка пережила дві війни і може багато чого порівняти і розказати. На фронті буває багато чуйних історій, які можна розповідати дуже довго. Є такі, що можуть розчулити і після них дуже хочеться допомагати людям…
Автор: Є. П.
Усі фото - з особистого архіву Поліни Кравченко