Президент Польщі Анджей Дуда 6 лютого підписав закон про інститут національної пам'яті, яким, зокрема, вводиться кримінальна відповідальність за заперечення «злочинів українських націоналістів».
В цей же день Верховна Рада України прийняла постанову, якою народні депутати засуджують прийняття даного закону.
Закон також викликав різку критику в Україні, Ізраїлі, США.
Відповідно до «антибандерівського» закону покарання у вигляді штрафу або позбавлення волі на строк до трьох років загрожує за вживання виразу "польські табори смерті" і інші висловлювання, які можуть бути інтерпретовані як спроба виставити поляків співучасниками злочинів нацистської Німеччини. Таке ж покарання законом вводиться за пропаганду «бандерівської ідеології» і заперечення «Волинської різанини».
Ще однією вишенькою на неформальному конкурсі українофобії, влаштованому в Польщі, стала заява прем'єр-міністра Матеуша Моравецького, який поставив Богдана Хмельницького поруч з Гітлером.
Відзначимо, що практично з моменту оголошення нашою країною незалежності Польща справедливо вважалася головним союзником і адвокатом України на Заході. Так, поляки завжди не любили і Бандеру, і Хмельницького, і можна цілком зрозуміти за що, але розумно не виставляли свій віз історичних претензій попереду коня переваг від взаємної сьогоднішньої дружби. Сумно, що такий «подарунок» українці отримали в той момент, коли наша країна бореться з Росією за незалежність, і знамените гасло польських повстань проти імперії «за нашу і вашу свободу» - сьогодні актуальне, як ніколи.
Знайдіть дві великі різниці: Бандера і Пілсудський
Історичні претензії Польщі до України виглядають безглуздо - особливо на тлі того, що самі поляки люблять дуже схожого по біографії зі Степаном Бандерою свого батька нації Юзефа Пілсудського. Та й Армія Крайова, зробила, по суті, ті ж подвиги, що і УПА, і ті ж, на жаль, злочини.
Юзефа Пілсудського, як і Степана Бандеру, багато хто не вважають лідерами національно-визвольних рухів, підходячи формально і дорівнюють до «терористів».
Нагадаємо, що Пілсудський сидів у в'язниці за підготовку замаху на російського імператора Олександра III. Після повернення зі заслання бойовики Польської соціалістичної партії Пілсудського грабували банки і поштові поїзди, направляючи здобуті кошти на «цілі революційної боротьби». У своїх спогадах начальник варшавського охоронного відділення П. Заварзін називав Пілсудського «винятковим фахівцем з організації пограбувань поїздів, банків, поштових відділень, а так само терористичних актів».
А Степан Бандера був безпосереднім організатором вбивства Олексія Майлова (секретар консульства СРСР у Львові) і міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Перший був убитий за голодомор в Україні, а другий - за політику пацифікації (заспокоєння) українців на Західній Україні.
Як бачимо, підданий Російської імперії Пілсудський і громадянин Польщі Бандера, з точки зору їх «рідних» держав, були класичними терористами, а випадок з Пілсудським приправлений ще й банальним криміналом.
Безпринципність Пілсудського і Бандери у виборі союзників
Головною метою Пілсудського було створення незалежної Польщі, а сенсом життя Бандери - створення незалежної України.
І тут обидва лідери були раді абсолютно будь-яким союзникам. Під час російсько-японської війни Пілсудський хотів отримати від Японії 10 тисяч фунтів стерлінгів на організацію повстання в російській Польщі, а також запропонував японцям створити польський легіон з узятих в полон поляків - солдат російської армії.
Під час Першої світової Пілсудський сформував польські легіони в армії Австро-Угорщини і командував ними, воюючи проти російської армії. Однак був заарештований німцями, так як був справедливо запідозрений у підготовці повстання для переходу на сторону Антанти.
Ну і з самим Гітлером начальник польської держави також встиг потоваришувати. Саме Юзеф Пілсудський підписав перший міжнародний договір з Третім Рейхом. Це пакт Гітлера-Пілсудського (договір про ненапад) був підписаний в 1934 році. Варшава стала офіційно союзником Берліна.
А ось фото, де сумний фюрер бере участь у похороні Пілсудського.
Нагадаємо, для тих, хто називає Бандеру «фашистським посіпакою», що він був заарештований гітлерівцями 5 липня 1941 року за кілька днів після проголошення відновлення Української держави у Львові. Бандера практично до кінця війни просидів у концтаборі Заксенхаузен. За іронією долі, серед в'язнів концтабору був перший командир Армії Крайової генерал Стефан Грот-Ровецький.
Так чому ж поляки вважають, що Пілсудський має право бути в пантеоні національних героїв Польщі, а Бандера в українського літопису борців за незалежність - ні?
До них обох у істориків може бути багато претензій. Але безсумнівно одне - обидва безкомпромісно боролися за незалежність своїх країн, не шкодуючи ні себе, ні тим більше тих, кого вважали ворогами і окупантами.
Волинська трагедія і «польські табори смерті»
Що характерно, своїм законом про інститут національної пам'яті щодо Волинської трагедії поляки самі порушують юридичну логіку даного закону.
З одного боку, в законі справедливо засуджується вираз «польські табори смерті», де під час окупації Польщі були знищені тисячі євреїв. Відповідальність за ці злочини несе нацистська Німеччина. А то, що серед колаборантів були поляки, українці, росіяни і французи, аж ніяк не означає відповідальності за ці злочини названих націй і держав.
З іншого боку, замість того, щоб застосувати такий же підхід до Волинської трагедії, в Польщі вирішили зробити УПА відповідальної за знищення мирного польського населення. При цьому забувши, що відповідальність за злочини на окупованій території несе в першу чергу окупант. І друге, жорстокі злочини проти польського та українського населення Волині відбувалися, як УПА, так і армією Крайова. І хто тут перший кинув камінь - предмет нескінченних дискусій істориків.
Як зазначив глава ОУН Богдан Червак, «українсько-польська війна на Волині в 1943 році не була війною між двома державами. Української держави в даний час не існувало. За неї йшов кривавий бій, в тому числі на Галичині та Волині. Тим часом Армія Крайова діяла від імені польського емігрантського уряду, що знаходився у Лондоні під повною опікою і на утриманні Великобританії. Отже, з польської сторони, відповідальність за наслідки війни несе польська держава; з української - українці, які взяли в руки зброю, щоб отримати свою державу».
Хто у виграші від марної битви національних міфів
Як відомо, в конфлікті національних міфів ніколи не буде переможця. Ніколи в Англії не буде стояти пам'ятник Менахему Бегіну, одному з батьків сучасного Ізраїлю (за наказом Бегіна були вбиті сотні британців, коли його диверсанти в 1947 році підірвали цілий готель в підмандатної Британії Палестині).
Ніколи пам'ятник Чингисхану не стоятиме в захоплених і розгромлених його воїнами Пекіні або Самарканді. А ось для монголів він назавжди залишиться творцем їх великої імперії від Японського до Адріатичного моря. Але чомусь в Китаї нікому не приходить в голову вимагати від Монголії знести пам'ятник великому завойовнику в Улан-Баторі.
Здається, в Польщі все ж почали розуміти, що перегнули палицю з законом. Сьогодні в Польщі офіційно працюють понад мільйон українців. Що дозволило польській економіці в минулому році показати рекордні темпи зростання і компенсувати відтік робочої сили в Західну Європу. Поляки заявляють, що хочуть довести число українських трудових мігрантів до 3 мільйонів. Однак це навряд чи стане можливим в країні, якщо зростання українофобії почне заохочуватися польською державою. У такому випадку і про збереження рекордних для Європи темпів зростання ВВП доведеться забути.
Конституційний суд Польщі, який зараз вивчає зміни в закон про Інститут національної пам'яті, може взяти до уваги побоювання українців і дещо змінити його. Про це заявив глава МЗС Польщі Яцек Чапутовіч.
Залишається сподіватися, що розум та й інстинкт самозбереження поляків восторжествують. І вони залишать собі право не любити Бандеру і УПА, але не будуть нав'язувати своє бачення історії українцям.
Великий фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», присвячений повстанню Хмельницького, закінчується важливою і сьогодні досить актуальною фразою. «Війни тривали. Спустошувалася Річ Посполита, спустошувалася Україна. Ненависть оселилася в серцях і отруїла братську кров. Через 150 років цариця Росії Катерина II завоювала Кримське ханство, ліквідувала Запорізьку січ і зіграла вирішальну роль в занепаді Речі Посполитої».
Роман Лазоренко