Про зустріч із письменником та журналістом Остапом Дроздовим ми домовлялися більше місяця. Спочатку з точною датою не могли визначитися через досить завантажений графік Дроздова – після публікації свого другого роману він почав подорожувати країною та презентувати свою книжку в різних куточках України.
Та нарешті, 26 грудня нам таки вдалося організувати зустріч. Ми говорили з Дроздовим про його роботу, що його надихнуло розпочати письменницьку кар’єру, про європейськість Львова та багато іншого.
Пане Остапе, розкажіть, чому Ви вирішили розпочати письменницьку діяльність?
Для мене журналістика вже є коридором вузьких можливостей. Я вже давно відчув, що практично займаюся не журналістикою. Це більш така відкрита, телевізійна публіцистика. Я не мислю, як журналіст в такому професійному розумінні. Тому, журналістика для мене є забетонованою на виходах: я відчув, що повинен шукати інші інструменти, де зможу себе проявити як особистість. В журналістиці я є скоріше людиною функції, а письменство для мене є таким собі порятунком з “Титаніка”, яким є сучасна журналістика і в мені це дуже довго визрівало.
Ви вже довший час працюєте телеведучим на одному із українських телеканів. Скажіть, Вам доводилося говорити в ефірі те, з чим Ви не згодні, або можливо Вас якось обмежували редакційно чи щось забороняли?
Мене взагалі дуже важко в чомусь обмежити, я скоріше сам себе обмежую. Я знаю позицію власника, тобто людини, яка платить мені гроші. Це не глядач. Тому, я вибудував свою власну свободу слова для себе. В країні її не існує. Мені дещо пощастило тому, що моя позиція та позиція власника в деяких питаннях збігаються. Це дозволяє мені бути абсолютно вільним із собою. Телеканал, де я працюю, він є протестним і мені це абсолютно імпонує. Провладним я бути просто не можу.
Чи важко працювати з конкурентами, які в більшій чи меншій мірі висвітлюють позицію політика чи олігарха, які володіють нашим телебаченням?
Я працюю в абсолютно ватному телевізорі, на руїнах своєї професії. Вдумлива телевізійна журналістика наразі абсолютно дискредитована центральним київським “гламурно-пластиковим телебаченням”. Масштаби "вати" ми навіть недооцінюємо. І багато наших галичан вжахнулися би, поговоривши з медіа-менеджерами українських телеканалів. А це ті люди, які приймають рішення стосовно подачі контенту. Такої цинічної українофобії ще треба пошукати навіть в Росії.
Раніше Ваші колеги називали Вас українофобом, людиною, яка відкидає українські традиції та цінності. Як Ви реагуєте на таку критику?
Ніяк не реагую. Потрібно бути дуже недалекою людиною, щоби так мислити. Під українськими традиційними цінностями я дуже часто розрізнюю фейки. Якщо традиційно для українців є бити своїх дітей, бути лицемірами, ходити до церкви, а пізніше будувати собі три хатинки за містом за контрабандні кошти – я проти таких цінностей. Все це українське, традиційно замішане на неосвіченості, на небажанні примикати до вже давно створених европейських концептів. Ті люди, які цього не розуміють - нехай одягають вишиванку, святкують Різдво 7-го січня разом з Кирилом та Путіним, а не з усім світом.
Чи є надія на те, що в Україні колись з’явиться незалежне телебачення?
Цього не станеться ніколи. Ми є безнадійно зіпсуте суспільство, яке неготове платити за правду. Вся цінність незалежного телебачення полягає в тому, що його замовником є глядач. Він повинен оплатити цю послугу. У нас цього ніколи не буде тому, що наші люди привчені до безкоштовності брехні. Допоки маніпуляція є безкоштовною і невимогливою – це буде нашим телебаченням. І тому, наші люди не готові заплатити ні 50 гривень, ні 100 гривень за якийсь умовно суспільний телеканал зразка “Бі-Бі-Сі”, де глядач є замовником і оплачує своє телебачення. Але за це доведеться комусь платити і ним обов’язково буде який олігарх чи політик, який має на це гроші. Тому, я маю великі претензії до телевізійної аудиторії. Адже такої поганої аудиторії немає в жодній цивілізованій країні світу. Ми дуже телевізійно зіпсуті, підгнилі люди. Але, допоки в нашій країні є попити на таке телебачення, в нас нічого не зміниться.
Чи вплинула якось на роботу телеканалу історія з Петром Димінським, який потрапив в серпні у ДТП?
Це дуже фатальна історія. На щастя, мене там не було і я не знаю, хто правий в цій історії. Але я знаю одне: наша країна не змінилася. Якщо до власника, який потрапив на гачок, приїжджають люди з м’яким проханням віддати безкоштовно канал на три роки в управління – це означає, що Революції Гідності в країні не відбулося. Епоха Януковича не просто процвітає, вона цвіте буйним цвітом.
На роботу телеканалу ця ситуація ніяк не вплинула. Тобто, власник перебуває за кордоном, але фінансування каналу продовжується, ми отримуємо свої зарплати. Я просто констатую, що телеканал перебуває під ударом, бо його хочуть за безцінь забрати, користуючись такою трагедією.
Остапе, впродовж останніх п’яти чи навіть більше років, з екранів телевізора, в інтернеті та радіо, нам постійно розказують про політичну кризу. Чи справді вона може тривати так довго і чи настане такий час, коли вона закінчиться?
В нас політична криза є стандартною ситуацією в країні. В нас ніколи не буде добре. І я про це кажу людям на кожній своїй зустрічі. До цього треба нормально ставитись. Я прихильник будувати приватне щастя у країні нещасливих людей. Якщо кожен зосередиться на цьому, то це буде набагато продуктивніше ніж займатися тим, що тебе отруює. Але якщо наш народ вже двадцять шостий рік ходить по колу ілюзій, то це – питання вже до самих людей.
Я завжи кажу про перезаснування країни наново, зі сносом всіх існуючих систем. Без повного демонтажу ми можемо влаштувати п’ять революцій, створити десять Небесних Сотень, але за 10 років вони всі поростуть бур’янами, а нам буде соромно за свої дурні мрії.
Але ж це доволі болісний процес...
Це насправді дуже простий процес, просто суспільство має виступити замовником нової країни. А наші люди цього не хочуть, вони цінують монстра. Заради нього вони готові віддати своє життя. Цей абсолютно фройдівський мазохізм вже набуває ознак національної релігії. Це дуже все руйнівні тенденції, тому я тут не маю жодних ілюзій. Я швидше належу до тих людей, яким перед своєю власною совістю важливо сказати про крах, про красу краху, про те, що падіння України повинно відбутися чим швидше і воно повинно бути дуже красивим, естетичним актом. Ми повинні визнати ущербність проекту зразка 1991 -2017 років і що все це існує проти громадянина.
Незважаючи на таку негативну ситуацію в країні, багато хто вважає місто Львів справжнім острівцем європейськості в Україні. Ви теж такої думки?
Я окремо можу сказати про Львів як про місто дійсно європейське – останнє, чи навіть перше таке місто в Україні. До міської влади це порівняння не має жодного відношення. Мене всі знають як жорсткого противника політики Андрія Садового. Я завжди повторюю: він геніальний аферист. Їхні намагання подавати свою роботу як мега успішну – теж така технологія, вона є достатньо, знову ж таки, успішною. Але це технологія.
В нас дійсно переважає таке позитивістське позиціонування. І це дуже добре: на антитезі такої дрімучої країни, якою є Укрїна. І Львів на такій антитезі виглядає дуже добре. Але насправді європейськість тягне за собою зовсім інші цінності, ніж є у Львові. Для мене Львів є містом чи регіоном, який забавляється з європейськістю, закохується в цю ідею, але коли діло доходить до реалізації європейських цінностій – з’являється село, яке в 70-80 роках переїхало до Львова та стало львів’янином, або ж не стало таким.
У 2019 році українці знову будуть обирати Президента. Ви раніше казали, що Садовий ніколи не зможе перемогти на президентських виборах. Не змінили свою думку?
Він провалив кастинг у Вашингтоні, мені про це розповідали дуже ознайомлені люди. На нього не ставлять і не поставлять ніколи. Я думаю, що йому треба думати про продовження своєї кар’єри за кордоном. В якості почесного втікача. Якщо він за наступні кілька років добре вивчить англійську мову, то зможе претендувати на якусь мінімальну посаду десь в Раді Європи. В Україні він не може бути Президентом апріорі.
А чи є у Львові політик, який зможе замінити Андрія Івановича на посаді мера?
А це дуже трагічне запитання. Тому, що я констатую повну імпотентність так званого львівського політикуму, який за 10 років урядування дуже корумпованої команди, не зміг виростити жодну альтернативу. І це є вирок львівському політичному бомонду, який готовий ділитися 10-15% всіх своїх проектів з командою Садового, а не творити якусь іншу політичну дійсність. Я дуже трагічно на це дивлюся. Виглядає на те, шо політичне поле у Львові зачищене через те, що дуже сильно всі переживають за Україну. А я би казав нарешті взятися за Львів. На українському масштабі Львів не переможе ніколи, країна дихає на нас недобре. Тому, нам треба зосередитись на власному домі. Допоки ми до цього не дійдемо, ця людина, яка заробляє на всьому, що рухається в місті, вона й далі буде при владі.
Я знаю, що Вас неодноразово запрошували у велику політику, різні політичні сили хотіли бачити Вас у своєму складі. Чому відмовляєтесь?
Це було, є і буде. Просто я такі можливості завжди відкидаю, бо я не готовий вступити на стежку тотального лицемірства. Я вважаю, що гроші я маю заробити у своїй професії. Знаючи себе, я розумію, щоя собі не ворог: я люблю накопичувати блага, як люба нормальна людина. Тому, працювати за гонорар, а потім десь ховати під підставних осіб якісь квартири, машини – це не для мене. Напевно, колись це питання постане переді мною в силу віку, адже я не зможу все життя працювати в журналістиці. Тоді я буду про це думати. Зараз мені це просто нецікаво.
Розмовляв: Андрій Галицький.
Фото: Назар Юськів.
Читайте також на нашому сайті:
Баба-жаба”: як львів'янка разом із своєю 87-річною бабусею запустили стартап.