Олексій Бурнаєв – львів’янин, кандидат фізико-математичних наук, доцент Львівського національного аграрного університету, майстер-годинникар, що виготовив годинники для майже 60-ти міст України. З 2014 року – член Оргкомітету Європейської консерваторії курантів і вежових годинників з офісом у Парижі. Відомий на професійному сайті швейцарських годинникарів, про нього писали газети «Трібюн де Женев» у Швейцарії, «Українське слово» в Чикаго, знімали численні інтерв’ю та фільми.
Його роботи можна побачити і в нашому місті. Можливо, прогулюючись у Львові, Ви неодноразово натрапляли на «Квітковий годинник» на площі Митній, «Броваря» на проспекті Свободи та «Годинник закоханих» на вулиці Герцена. А сьогодні Ви познайомитесь із людиною, яка їх власноруч спроектувала та виготовила.
У 2000 році я розпочав займатись монументальним годинникарством, разом із переходом на посаду доцента Львівського національного аграрного університету (ред.– у 1856 році заклад називали Рільничою школою). Саме на цій старовинній споруді, я відновив свій перший вежовий годинник із боєм. Першою роботою був автоматичний механізм, а старовинні стрілки і дзвін – залишились старими. Згодом, як правило, годинники робив «з нуля», на місці старих розграбованих механізмів, а інколи – на заново збудованих вежах. Тому, будучи годинникарем, я різко ставлюся до фраз: «направляє», «реставрує» годиники. Оскільки, насправді після двох світових воєн і совдепії, «реставрувати» у нас вже нічого. Доводиться робити все з початку.
За фахом я «механік, математик-прикладник». Спершу закінчив кафедру механіки у ЛНУ імені Івана Франка, а пізніше аспірантуру у Львівській політехніці. До цього – навчався у музичній школі по класу скрипки, 2 роки фізико-математичної школи при університеті Івана Франка і 2 роки Малої Академії наук старшокласників. Також був призером обласних олімпіад: з астрономії здобув перше місце, а з фізики – друге. Окрім цього, я є інструктором-методистом із туризму, володію методами промислового альпінізму та активно їх використовую під час монтажу вежових годинників та скульптур.
Зростав у сім’ї інженерів: батько – механік, працював завідувачем лабораторії механізації тваринництва у Науково-дослідному інституті, мати – інженер-теплотехнік проектного інституту Львівської залізниці. Вона проектувала тепло, вентиляцію і газ – для вокзалів, депо, будинків машиністів – від Чопу до Тернополя.
Впородовж останніх 15 років, я виготовив майже 60монументальних годинників по всій Україні – від Сваляви до Сімферополя, з них три – у Львові.
Ввів до української мови нове слово – «жакмар». До прикладу, якщо слово «карильйон» (набір настроєних по нотах дзвонів) вже досить відоме, то «жакмар» (франц. – jacquemart) – не має аналогу у слов’янських мовах. Його описують цілим реченням – це скульптурна група біля годинника, що виконує певні рухи під час бою годин. Таких жакмарів я вже маю два, а незабаром буде й третій. Це мистецтво практично зникло, існує лише єдина іспанська фірма, яка виготовляє їх з пластику.
Проект кожного годинника є унікальним. Не говорячи про оригінальні механізми, аналогів яких немає у світі. Адже, навіть, звичайні вежові годинники двічі не повторювались. Архітектура споруди, місця кріплень, розміри – все вносить свої корективи у проект.
У місті Лева я спроектував і власноруч виготовив: «Квітковий годинник» на площі Митній, «Бровара 1715» на проспекті Свободи, «Годинник закоханих» на вулиці Герцена. Найбільше публіці подобається квітковий годинник – фотосесії навпроти нього у вихідні проходять майже безперервно.
І квітковий годинник, і Бровар вже стали жертвами крадіжки інтелектуальної власності. Фото львівського квіткового годинника видавали за власне: Тернопіль, Сєвєрськ Томської області, Атирау в Казахстані. А «Бровара 1715» виставили на свій сайт у Швейцарії!!! І приписали, що "вони виготовляють свої годинники у строгій відповідності до оточуючої архітектури". Стараннями екскурсоводів скульптура Бровара обросла легендами, які тільки місця у нього не труть «на щастя»!
На жаль, власник Бровара не дбає про механізм годинника, і за останні 2 роки, механізм не працює. Не дуже переймається квітковим годинником і Галицька адміністрація, впродовж літнього періоду, його так і не спромоглися повернути назад на 6 хвилин, які він «нагнав» через регулярні нічні відключення електрики навесні. Зауважу, що «Квітковий годинник» – єдиний у світі, що працює взимку і сам згортає сніг стрілками, за що і внесений у «Світову спадщину годинникарства».
Трапляється у моїй роботі й годинникова містика. Якщо мер замовляв у мене годинник, його пізніше переобирали на другий термін. Зокрема, це трапилось у Вінниці, Болехові, у Яворові, Тлумачі, Бучачі, Комсомольську, Кіцмані», а також у Львові, Хирові, Жовкві тощо.
Проте існує й зворотня тенденція. Коли мери казали про будь-який годинник, що він «не на часі», деякі із них не добували цілого терміну, а інших, навіть, виводили у кайданках з кабінетів. Не будемо переходити на особистості. Але насправді містики ніякої. Годинник – це своєрідний лакмусовий папірець, як тест на господарність мера. Як правило, якщо міський голова робить такий годинник, то і в іншому, він у межах своїх можливостей також господар. І люди це бачать.
Мої годинники показують точний час тому, що виготовляються у сучасній європейській традиції автоматики, але насправді повністю «Зроблені в Україні». На деяких із них ставиться супутникова корекція, тоді вони йдуть ідеально точно, і самі переводяться на зимовий і літній час. У більш ранніх версіях супутникової корекції не було, але сам еталон часу забезпечує точність 15 секунд на рік, що для великого вежового годинника цілком достатньо. А ручний перевід на зиму-літо, я ставлю примусово тому, що в іншому випадку власники «забувають» за годинник, не чистять від павутини і не змащують його роками. А так, мусять хоч раз на пів року підійматися на вежу.
Над створенням проекту одного годинника доводиться працювати впродовж двох років, який також включає підготовку майданчика, виготовлення і монтаж годинника.Хоча я маю годинники, на реставрацію яких чекав від 8 до 10 років! Це Ратуша в Коломиї, де старий годинник ще так-сяк працював, і всі думали, що чергове змащування деталей виправить усі проблеми. У Буську я мусив чекати дві каденції, поки новий мер замовить новий годинник, і не прогадав.
Зараз я працюю над проектомвідновлення годинника на одній знаковій львівській вежі. Ця робота відбувається в рамках мого членства у Європейській консерваторії курантів і годинників (нічого спільного з музикою). Французи побіцяли профінансувати частину робіт, за умови часкової фінансової участі самого власника споруди та Посольства Франції. Тому поки технічних проблем немає, лише організаційні.
Свого часу у мене була ідея створити «годинник львівської громади» з великою корбою, яку може накрутити будь-хто, щоб не дати годиннику міста зупинитись. Зробити це реально, зрозуміло, що в антивандальному варіанті, але затримка тільки за фінансуванням.
Учнів я не маю. Нещодавно в Україні ліквідували останній навчальний заклад, що готував годинникарів. Зауважте, не розробників годинників, а ремонтників. А виробництва годинників в Україні не було ніколи – не вірте брендам, які малюють тризуби на корейських механізмах. Наприклад, колись львівський годинникар минулого покоління Котик розміщав замовлення своїх механізмів на різних заводах, а потім все сам збирав докупи. Щось аналогічне у мене. Тому через тривалість роботи і «розтягнутий» у часі заробіток, учнів я не маю. Всі хочуть заробляти швидко і багато. А тут треба бути і конструктором, і музикантом, і альпіністом. Тобто, повторити мою освіту, і все в одній особі. А якщо створити компанію, де кожен знає своє – це не вигідно фінансово.
Для мене найважливіше у житті – це репутація. Чесність і порядність. Щоб її здобути йде багато часу, і досить повільно вона приносить свої плоди.
Яким я бачу Львів через п’ять років? Якось так склалось, що я вимірюю час не роками, а моїми «епохальними» годинниками, які чимось виділяються серед півсотні інших.
Наприклад, годинник у Бучачі – це рік падіння літака на Скнилові. У цей день я був на вежі, а мав бути на авіашоу. Мій перший повноціний чотиристоронній годинник – Болехів, криза 2009 року – це годинник Нацбанку на Контрактовій площі у Києві. Два роки Януковича – це «провал», я не зробив жодного годинника. А п’ять років тому – це львівський квітковий годинник, який тоді спроектував.
Куди має йти Львів? Маленьким Парижем його можуть називати лише ті, хто в Парижі не був. Стане Прагою за 5 років? Малоімовірно. Хоча прагнути є до чого. Зокрема, до оновлених фасадів історичних споруд, порожніх трамваїв без реклами на склі, мелодійного передзвону десятків міських годинників, який, наприклад, у Празі просто зачаровує. Але зараз Львів просто балансує у газетних статтях між «містом вежових годинників» і «містом мертвих годинників».
Розмовляла ОЛЬГА МЕЛЬНИК