Іван Спринський, львів'янин. В свої 29 років, він неодноразово брав участь у протестах, допомагав військовим, їздив на Схід. У його робочому кабінеті — численні нагороди та подяки. Що мотивує Івана змінювати Львів та країну, він розповів у інтерв'ю 032.ua.
Мені було 18, коли я зрозумів, що в Україні потрібно щось змінювати. Але водночас тоді, у 2004 році, був Майдан, який приніс великі розчарування людям, й для мене в тому числі. Тому я відмежував себе від цього. Допомагав спортсменам, дитячим клубам з розвитку дітей, адже з цим завжди були проблеми.
Усе змінилося, коли почався Євромайдан. Скажу відверто, якщо б не побили студентів, я б не брав у ньому участі. Але, коли це сталося, ми зрозуміли, що терпіти більше не можна. Ми одразу вирушили до Києва. Я не знаю, як хто, але я їхав з чітким бажанням віддати працівникам Беркуту усе те, що вони зробили учора (мова йде про побиття студентів 30 листопада 2013 року, - ред.)
Разом із однодумцями ми створили ГІ “Рабів до раю не пускають”. Ми не думали тоді ставати громадською організацією, тоді ми об'єдналися — це була адекватна реакція на перехід межі.
Чому така назва? Як тільки ми повідомляли, що їдемо до Києва, до нас телефонували і просили поїхати з нами. Так, як машин було дуже багато, понад 60, ми прийняли рішення роздрукувати наліпки, аби машини ідентифікували один одного і можна було поїхати разом в Київ. Саме тоді вирішили, що на наліпках має бути написано: “Рабів до раю не пускають”. Цю назву ми зберегли і до сьогодні.
Коли приїжджали поранені з Євромайдану, ми допомагали їм. Тоді я заробляв тим, що здавав в оренду квартири. Ми вирішили допомогти пораненим євромайданівцям — надавали безкоштовно тимчасовий притулок. Розумієте, коли приїжджає людина та ще з пораненням і просить допомогти знайти де переночувати, не можливо було бути байдужим і сказати — ні, коли у тебе велика кількість ключів від квартир. Я розпрощався із цим напрямком діяльності, бо виникло дуже багато боргів.
Що зробили активісти у Ніч Гніву? Тоді дуже велика кількість громадських активістів допомогла, аби не відбувся витік зброї на вулицях міста.
Особисто їздив у зону АТО 6-7 разів. Кількість поїздок громадської організації “Рабів до раю не пускають ” становить близько 29.
Війна не може закінчитися до того моменту, поки країна є слабкою. Тому, що це викликає в таких країн, як Росія, нажаль неприродне бажання забрати ті чи інші землі. Вони будуть проводити військові дії настільки, наскільки їм це дозволять.
Та політика, яка є зараз - це бруд, а в ідеалі — це звичайний менеджмент в середині країни.
В дитинстві мріяв стати геологом. Така мрія була зумовлена тим, що мій батько — геолог, доктор наук.
Ми ламали самовільно встановлені паркани на озері “Задорожнє”, бо пообіцяли громаді вирішити цю проблему. Це не був момент безкарності, просто якщо ти пообіцяв щось зробити, то мусиш виконувати.
Львів'янам не вистачає — згуртованості.
Улюблене місце у Львові — площа на Високому Замку. Якщо підніматися із вул. Ужгородської то можна побачити оглядову терасу і там дуже гарно.
В житті найголовніше — власна гідність і сім'я.
Львів через 5 років буде туристичним. Цей напрямок загалом популяризує не тільки Львів, а й країну в цілому. Але звичайно є чітке бачення, що потрібно розвивати Львів, щоб він економічно зміг собі давати раду. Тому що надіятися тільки на туризм не варто. Адже багато країн уже довели, що це дуже хитка позиція для самодостатності міста та області.
Що потрібно у Львові змінити насамперед? Інтелектуальну начинку в більшості молоді, а також свідомість молоді і виховання дітей. Ті ази, які закладаються зараз у школах, то вони можуть потім слугувати фундаментом. Якщо цього не почати змінювати зараз, то більшість людей стане аморфною масою, яка уже нічого не зможе змінити. Не захоче.
Розмовляла ІРИНА ТРУШ