Є речі, які неможливо висловити нічим окрім музики. І хоча Панахида за померлими з голоду, яку видатний український композитор Євген Станкович написав у 1992 році для симфонічного оркестру, двох мішаних хорів, читця і народного голосу містить словесний текст Дмитра Павличка, жодним словом неможливо описати ту духовну силу, яку в собі несе цей твір.

В чому таємниця цієї музики? Чому так часто слухачі не стримують сліз, слухаючи «Панахиду», але водночас виходять із зали з тим відчуттям умиротворення, який буває після літургії? В одному творі Станкович зумів втілити неможливе: одночасно передати невимовний біль мільйонів людей, зворушити душу настільки, що віднімає мову, але водночас дати надію, нагадати і показати — світло нікуди не зникає.